Розділ «Як ми шукали чарівні гриби в Оахаці»

– Вона не могла зайти за ніч далеко, – процідив хтось з-за моєї спини. – Веди давай.

Я з шумом видихнув повітря:

– Це десь там, на північному сході.

Скотарі взяли з собою трохи води та бутербродів, і ми всі разом рушили у вказаному мною напрямі…

Точка на екрані час від часу смикалась і змінювала положення, підкоряючись генератору випадкових переміщень, реалізованому в програмі.

Місцевість навколо пролягала дика, неходжена. Попри те, що відстань була невелика, йти довелось довго. Часто траплялися густі зарості колючих низькорослих деревець, які доводилося оминати, або ж глибоченні розсипчасті рови, котрі постачали нам найбільше неприємностей. Це давало можливість трохи потягти час, одначе я так і не придумав, як викрутитися з халепи, у яку так необачно вляпався.

Відтак я поступово наближував мапу на навігаторі, в той же час чудово розуміючи, що, неначе дідуньо Сусанін, веду цю ораву селюків у нікуди. Імовірність того, що вівця опиниться в тому місці, куди випадково вказав навігатор, близька до нуля. Безперестану я намагався вигадати, як відбріхуватимусь, коли фермери зрозуміють, що їх ошукали. Може, сказати, що це тимчасова проблема, якісь технічні негаразди з приймачем сигналів, але Тьомик, мій компаньйон, скоро приїде і все відремонтує? Дурня… Не повірять. Списати все на сонячні бурі, коники конкурентів, магнітні поля невідомого походження? Проте це все не те, зовсім не те…

Тим часом точка на екрані ставала все ближчою. Я вже почав пізнавати місцевість, зображену на карті.

Вони, мабуть, уб’ють мене, думав я, розглядаючи непривітні мордяки круг себе. Можливо, спочатку катуватимуть, але потім точно приб’ють. А Тьомик навіть не знатиме, де шукати моє тіло. Ех, може, в останній момент гайнути навпростець через кущі? Однак мексиканці, немов прочитавши думки, оточили мене щільним живим частоколом, несвідомо (а може, й навмисно) відрізаючи всі можливі шляхи для втечі.

Зрештою настав вирішальний момент. Біла точка блимала в самому центрі блискучого екрану, а це значить одне – загублена вівця має бути в межах видимості. Принаймні, так думали селяни. У мене ж не було жодних підстав, щоб так думати, тому в горлі пересохло, наче в Сахарі, а пальці рук дрібно трусилися.

Наша процесія вибралася на відкриту галявину. Я вийшов трохи вперед, неначе якийсь пророк, тримаючи на руках кишеньковий навігатор й озираючи околиці. Я молився. Чи не вперше в житті я молився палко, щиро і гаряче. Переді мною простягалася відкрита прогалина; на півночі вона впиралася у громіздкі валуни, схожі на яйця давно вимерлого велетенського ящера, кожен з яких сягав щонайменше шести метрів у висоту; праворуч починався кипарисовий гай, за ним здіймалися безлісі пагорби; ліворуч на заході кучугурилися зарості колючого чагарнику, поміж якими теплий вітер закручував невеликі вихори з пилюки. Вівці не було.

– Де вівця? – грубо кинув хтось із натовпу.

Я мовчав, втупивши очі в безмежно синє небо над пагорбами на сході.

– Де вівця?! – донеслося вдруге. Цього разу значно настирливіше.

Можливо, це востаннє в житті я милуюся таким синім небом, подумалось мені. Якось так все по-дурному склалося… Я ще стільки всього хотів зробити у житті.

Грізний велетень, який вчора затіяв усю цю катавасію, схопив мене ззаду за сорочку і струсонув, наче щеня.

– Я питаю тебе, де…

У цей момент – о, люди, я ще довго не міг у це повірити! – сталося диво. Мої молитви були почуті! З чагарів на заході вискочила овечка! Та ж сама – щоб я луснув, курва! – овечка, яку вчора відпустили на всі чотири сторони. Певно, засумувавши за компанією людей, а може, просто впізнавши серед натовпу свого хазяїна, кудлата тваринка зраділо замекала і задріботіла в наш бік.

Високий мексиканець спантеличено хмикнув і відпустив мою сорочку. Всі інші скотарі хором ахнули від здивування. Хтось зааплодував. Однак, повірте, найбільше серед усіх був вражений я. Чорт забирай, у мене був один шанс на мільйон, що овечка опиниться саме в тому місці серед гір, куди вкаже примітивна програма на навігаторі, якийсь дурнуватий генератор випадкових точок на карті! Попри це – ось вона, вівця, переді мною! Можливо, це лиш примара, думав я, вималювана хворобливим мозком від нервової напруги? Якийсь час я боявся кліпнути, щоб тваринка не зникла. Однак вівця не щезала, незворушно пощипуючи суху травичку коло юрми вівчарів.

Нарешті я випростався, розправив груди і радісно усміхнувся сонцю. Неймовірні почуття переповняли мене. Щасливий порятунок, посмішка долі, благовоління всіх богів світу від Шіви до Кетцалькоатля – я просто не мав слів, аби описати те, що щойно сталося! Тепер я точно знаю: від долі не втекти! Якщо так було задумано, значить, так тому й бути!