Розділ «Як ми шукали чарівні гриби в Оахаці»

– Їх накрило на цілих вісім годин, – мій товариш навіть не шепотів, а хрипів, немов поранений тюлень, – цілих вісім годин вони провели в якомусь іншому вимірі! Чуваків плющило, мов зайців. Їм ввижалися картини приголомшливої краси, порівняно з якими роботи відомих художників здавалися убогою мазаниною, загадкові замки та архітектурні алеї, а ще вони бачили інші світи і… і… розмовляли з Богом!

Останню фразу Тьомик завершив на мажорній, хоч і трохи верескливій ноті й переможно глипнув на мене.

– І це все? – незворушно спитав я.

– Ну, так…

– І що?

– Е-е-е… Максе, – Артем уже не міг стримувати клекітливого й кипучого, немов гаряча смола, хвилювання, що, здавалося, от-от розірве його на маленькі шматки і забризкає ними стіни хостелу до самої стелі, – Максе, це селище зовсім поряд, подивись на карту.

Я не збирався дивитися ні на яку карту. Натомість уперше за весь час оповіді я здивовано вигнув брову і уважно придивився до напарника. «Дивно, – подумалось мені, – раніше я такого за ним не помічав. Це щось новеньке у характері мого друзяки».

– Можна одне питання? – зрештою проговорив я.

– Ага, – Тьомик кивнув.

– На фіга тобі ті гриби?

– Треба! – гарячково випалив мій компаньйон. – Я просто мушу це спробувати!

«Дивний він якийсь», – подумав я.

– Тьомо, не займайся дурницями! – я спробував спустити напарника з небес на землю. – Та стара відьма вже, напевно, давно відійшла в кращий світ, про гриби всі забули, і взагалі воно тобі не треба.

Артем прикусив язика і заглух. Але ненадовго…

Повторюсь: усе би обійшлось, якби не оця його придуркувата тяга до читання. Наступного ранку мій напарник надибав ще одного журнальчика, де знову згадувалася Оахака і… ті бісові галюциногенні гриби. Якийсь «Гарвардський вісник» чи щось таке. Я в цей час відпочивав у гамаку на веранді, крізь напівзаплющені від оксамитної знемоги очі милуючись довколишніми бескидами, вологими від ранкової роси. Аж раптом Тьомик вискочив з нашої кімнати і, мов ошпарений, розмахуючи пожмаканим часописом над головою, влетів у веранду.

– Максе! – збуджено горлав він. – Знову! Ти тільки подивись, що тут пишуть!

Я ледь не беркицьнувся з гамака:

– Що там, в дідька, таке?

– Максе, ти геть нічого не шурупаєш! Послухай: натхненний статтею банкіра Уоссона в журналі «Life», доктор Тімоті Леарі вирушає в Мексику, аби на власному досвіді відчути психоактивний вплив таємничих грибів, – зачитував мій напарник. – У 1960-му, повернувшись з подорожі, Леарі на пару з Ричардом Альпертом засновують у Гарварді… – тут Тьомик зробив невелику паузу і багатозначно глипнув на мене, – не де-небудь, Максе, а в Гарварді! Так ось, вони започатковують Гарвардський псилоцибіновий[13] проект, акцентуючи увагу на вивченні різних психологічних ефектів від застосування псилоцибіну та інших галюциногенів. Після того, як у 1963-му Леарі та Альперта витурили з Гарварду, – у цьому місці мій напарник сконфужено закашлявся, – хлопці почали проповідувати споживання психоделічних грибів посеред прибічників культури хіпі, яка на той час тільки-тільки зароджувалась. У результаті гриб Psilocybe mexicana стає неймовірно популярним. До Уаутля-де-Хіменес з усього світу стікаються цілі натовпи хіпі-прочан, аби на власні очі побачити Марію Сабіну та скушувати її грибочків. Серед пілігримів були й відомі зірки, як то Джон Леннон, Пітер Тауншед, Мік Джаггер та Боб Ділан, які вирушали до Оахаки в пошуках спіритичних настанов від старої індіанки Марії![14]

Я думав, Тьомик зараз розпадеться на атоми.