Розділ «Як ми шукали чарівні гриби в Оахаці»

– Максе! Максе! – заголосив він. – Тут був Лєннон! Лєннон!!! «Зе Бітлз», йо-ма-йо! О Боже, тут ступала нога великого Лєннона! Я мушу побувати в тому селищі, друже! Я тебе благаю: поїдемо в Уаутля-де-Хіменес!

– Артеме, схаменись, – я силкувався говорити спокійно й розважливо, стараючись вгамувати напарника, однак у мене було таке враження, наче я стою посеред океану на дерев’яному плоту і власноруч намагаюся втримати на плаву торпедований айсбергом «Титанік».

– Чувак, ну будь другом! Давай поїдемо! – упрошував мене Тьомик, молитовно склавши руки на грудях. – Ми просто подивимось, і все! І більше нічого! Я обіцяю, що нічого не пробуватиму на смак!

Я зітхнув. Уранішня благодатна дрімота безслідно зникла, її змило з мене запальним потоком Артемових слів. Я знав, що не треба туди їхати, від самого початку підозрюючи, що Лєннон – це лиш вигадана на ходу відмовка. Разом з тим сира й вогка нудьга, котра аж випирала зі стін нашого хостелу, гнітила мене, розплющувала й втискувала в землю, неначе асфальтоукладочний каток, тому я вишкрябався з гамака і став навпроти напарника.

– Добре, – тихо проказав я, – поїдемо й подивимось. Але якщо ми знайдемо ті довбані гриби, навіть не думай до них торкатися!

– Єсть, босе! – рявкнув Тьомик, а тоді кумедно козирнув і помчав на другий поверх збирати наші нечисленні манатки.

Менш ніж за п’ять хвилин він спустився на веранду з рюкзаком за спиною, ошалілим блиском у спорожнілих очах і дурнуватою посмішкою на тремтячих від шалу губах. Мені стало страшно.

3

Я завше вважав, що головне – це не сидіти на місці, і тоді ідеї для бізнесу вилупляться самі по собі.

Тягаючись за навіженим Тьомиком у пошуках чарівних грибів найвіддаленішими закутками Оахаки, я всюди зустрічав велетенські отари овечок. Вівчарство виявилось улюбленою справою оахакських селян; по-моєму, скотарі приділяли вівцям більше часу, аніж своїм сім’ям. Іноді на нешироких висотних андійських плато траплялися просто незчисленні стада, які покривали собою цілі пагорби, не даючи розгледіти колір землі під ними.

Саме в одному з таких забутих Богом місць у моїй тямовитій довбешці викристалізувався план наступної авантюри. Ми з Тьомиком якраз спинилися на узбіччі, щоб трохи перекусити, коли прямо на нас із придорожніх кущів вискочив засмучений пастух. Він тягнув за собою двох упертих баранців і безупинно матюкався.

– Hоla, друзяко! – привітався я.

– Здоровенькі були! – поздоровкався селянин і тут-таки знову нахмурився.

– Щось негаразд? – питаю.

Мексиканець сердито сплюнув собі під ноги, а потім зацідив одному з баранців потужного копняка під зад.

– Бісові вівці! Вічно їм не сидиться на місці! – горянин грубо вилаявся. – Третю добу шукав цих двох туполобих баранів посеред гір. І так, знаєте, постійно: не минає й тижня, щоб якийсь рогатий індивідуаліст від нічого робити взяв та й поперся у гори, – жалівся нам пастух. – Забереться на якусь неприступну вершину, вляжеться посеред каміння і з глибокодумним виразом почне оглядати околиці. Мозку не більше, ніж у мушлі, а корчить з себе грецького філософа! – селянин нагородив тумаком іншого баранця. – Іноді вони тікають не самі, а цілими групами, бісові нікчеми.

Пригадую, мексиканець ще не договорив, а я вже знав, якою буде моя наступна афера. Пастух побідкався ще трохи на неслухняних овець, пригостив нас сиром зі своєї дорожньої сумки, затим попрощався і, чортихаючись, потягнув баранців геть.

Власне, план нової оборудки був далеко не новаторським. Як кажуть, усе нове – це насправді давно забуте старе. Одначе в бізнесі це, знаєте, тільки на користь. Якщо схема добування легких грошей одного разу спрацювала, значить, вона має всі шанси спрацювати знову.

Тож бізнес-план того прожекту, який я мався розгорнути в горах Оахаки, був розроблений мною років три-чотири тому ще в Україні. У моєму класифікаторі вдалих афер він проходив під кодом «G-ндо», читається «джі-ен-де-о» і розшифровується як «GPS-навігатори для овечок». План був дуже простим. У великих господарствах, де займаються вівчарством, завжди гостро стоїть проблема пошуку тварин, що постійно відбиваються від стада. Якщо їх не пильнувати й не дошукуватися, за один сезон велика отара може втратити десяту частину поголів’я. До вирішення цієї непростої проблеми я підійшов по-науковому, взявши на озброєння останні досягнення цифрових технологій. Суть мого винаходу зводилася до наступного: всім вівцям у стаді вживлюються під шкіру крихітні мікропроцесорні передавачі, які безперервно посилають радіоімпульси певної частоти. Спеціальний GPS-навігатор ловить ці імпульси і відображає на попередньо завантаженій цифровій карті розміщення кожної вівці. Навігатор можна використовувати одночасно для кіз, корів та іншої худоби, вживлюючи різним стадам під шкіру передавачі з різною частотою. Можливість підключення до Інтернету дозволяла слідкувати за переміщенням отар з будь-якої точки планети у будь-який час. Мій винахід також успішно вирішував проблему вівцекрадства і знімав необхідність ставити тавро на кожну тваринку. Незалежно від того, чи овечка загубилася, чи її підступно вкрали, знайти її було дуже просто.

Ідея, як ви розумієте, просто блискуча. Втім, я не програміст і не електротехнік, тому в мене не було ні знань, ні часу, необхідних для її практичної реалізації. Натомість у мене був вертлявий мозок. Отож я вирішив трошки схитрувати і три роки тому, зробивши спершу непогану рекламу, вирушив у турне центральною Україною, пропонуючи фермерам наукове чудо – GPS-навігатор для овечок, який нібито допомагав у пошуку загублених тварин. Без зайвої скромності скажу, що пристрій мав просто шалений успіх…