Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

– Нє-нє-нє! – рішуче зарепетував я.

– А що тут робити? Тут постійно похмуро, холодно й нудно. Ти хоч пригадуєш, коли ми останній раз сонце бачили?

Я не мав чим йому заперечити. Затяжна північна зима, завжди понуре небо на тлі ідеального до блювоти міста гнітили й мене. Сонце або сором’язливо, як східна красуня за паранджею, ховалося за хмарами, або ж тинялося бозна-де з іншого боку планети.

– Я придумав, – кажу, – давай поїдемо кудись на південь і займемося бізнесом! Ідея на перший погляд, може, й не вельми, але ми… кгм… так, м-м-ми тепер маємо стартовий капітал, а з нашими знаннями зможемо непогано розкрутитись за бугром! – я навмисне всюди вживав «наш капітал» і «наші знання», не розділяючи себе й Тьомика.

– А чому не тут, не у Швеції?

– Ну, по-перше, – відказую, – у тебе в Швеції вже є бізнес, і це тільки твій бізнес, друже, я тут геть не при ділах. А по-друге, почати якусь нову й справді прибуткову справу в такій країні, як Швеція, практично неможливо. Все, що могли вкрасти, тут уже розікрали двісті років тому. Тут усе злагоджено, все працює, всі закони відточені – про великі бакшиші можна забути, друже. Нам тут не розвернутись, ні до чого прикластись, розумієш?

– Ага, розумію, – буркнув Артем.

Ми ще трохи посперечались, але згодом таки порішили й надалі здавати будинок в оренду, а на отримані гроші чкурнути кудись світ за очі, на спраглі до нашого бізнесу ринки, шукати кращого життя.

– То куди поїдемо? – спитав зрештою Тьомик.

– Не знаю, – я крутнув ногою вкритого пилюкою глобуса, що стояв в кутку коло каміна. А потім, здається, сам чорт смикнув мене за язика: – Давай… а давай, чувак, махнемо в Мексику! Я знаю іспанську, може, пощастить і непогано там розкрутимось.

– А там гарні дівахи? – глипнув на мене мій товариш.

– Найкращі у світі! А ще там сонце, чувак, не те, що тут, у Швеції.

– Поїхали, – легковажно бовкнув Тьомик і всміхнувся, блиснувши двома рядами ідеальних зубів. Тоді у нього були ще всі зуби.

І ми поїхали…

Так що, блін, то він у всьому винен. Якби відмовився, нічого цього б не трапилося.

4

– Хочеш заробити? – спитав я.

То був наш другий день у Мехіко.

Тьомик не вилазить з готелю – акліматизовується в обнімку з півторалітровим бутлем джин-тоніку та телевізором, відновлюючись після першого у своєму житті дванадцятигодинного трансатлантичного перельоту (для інформації: хлоп боїться літати, аж пісяється).

Я тиняюся містом – проводжу рекогносцировку, заодно пробую владнати ключове організаційне питання. Діло в тому, що нам треба знайти й винайняти аборигена-мексиканця, який би став нашим радником і допомагав у вирішенні різних питань локального масштабу, себто хлопчика на побігеньках. Власне, знайти аборигена – не проблема, проблема – це знайти такого аборигена, який був би достатньо кмітливим, але не настільки, щоб нашкодити нашому бізнесу, наприклад, «зливши» нас поліції.