Розділ «Останній ковток, або Одруження Тьомика»

– Де?

– В міліції…

– Ясно, – мугикнув я, хоча в дійсності нічого не було ясно.

Кілька секунд ми обоє мовчали, натужно сопучи в слухавки. Обоє хотіли сказати чи спитати щось дуже важливе, але соромились.

– Чувак… кгм… а що вчора було? – зрештою відважився почати Пітер.

Я прикусив язика. Це було точно те ж саме питання, яке я хотів задати Петі.

– Я не пам’ятаю, – прошепотів я в телефон.

– Та я не про якісь конкретні дії, – поправився Петя, – я питаю в загальному…

– А-а-а, – протягнув я і подумав, що хтось, видно, вчора випив навіть більше за мене. – Ну… в Тьомика була чоловіча вечірка…

З трубки донеслося гучне ляскання. То, певно, Петро влупив собі по лобі.

– А я то думаю, чого це я геть нічого не пам’ятаю! Почекай… Чекай… То виходить, що Тьомик одружується?

– Так, – з сумом видихнув я.

– Ай-яй-яй! Це ж треба… – скрушно прохрипів мій товариш.

Далі він почав лопотіти про те, як у нього болить голова, що він загубив правий черевик і футболку йому хтось подер аж у трьох місцях, одначе я не хотів усього того слухати і спинив його пінястий монолог:

– Слухай, друже, а ти не знаєш, де зараз Артем?

– Я? Е-е-е… Ні. Уявлення не маю. Він мав бути з тобою.

– Справді? – здивувався я.

– Ага.

– Хм… Дивно це все якось… – я вже починав хвилюватися. – Ну, тоді бувай!

– Бувай, друже!