Розділ «Останній ковток, або Одруження Тьомика»

4

…На жаль, Петро дуже сильно помилявся. На ранок наступного дня я не пам’ятав нічогісінько з того, що відбувалося минулої ночі.

Я прокинувся в одязі, з жахливим шумом у голові, смертоносним перегаром, від якого задихнувся б навіть Змій Горинич, та ще й посеред незнайомої квартири. Мене розбудив дзенькіт власного мобільного. Неслухняними руками я дістав телефон з кишені і приклав до вуха. Дзвонив Пітер.

– Ти де зараз? – перелякано спитав він, не вітаючись.

Я протер очі і, насилу ворушачи задерев’янілим язиком, промурмотав:

– Ем-м-м… По ходу, в чиїйсь квартирі.

– Ти хоч у Києві?

Я важко підвівся, підійшов до вікна і визирнув на вулицю, потім ще раз обдивився кімнату.

– По-моєму, так. Я десь у Києві. Тут у квартирі ще ялинка стоїть з Нового року, – додав я, помітивши пістряве новорічне дерево, що здіймалось посеред кімнати.

Оскільки за вікном була середина травня, здогадатися про те, що переді мною ялинка, можна було лише по обсипаним блискітками новорічним іграшкам на голих гілках та купі пожовтілих голок внизу під деревом.

– А телевізор у кімнаті є? – почав допитуватися Петя.

– Так. Сріблястий «Samsung», на ньому ще лежить розкрита книга… – я підійшов і взяв книгу в руки.

– …Бернар Вербер «Імперія ангелів», – замість мене договорив мій товариш.

– Ого! – я немало здивувався. – Точно! А звідкіля ти знаєш?

– Знаю… Бо це моя квартира, – похмуро докінчив Пітер.

– Е-е-е… – я ще більше сторопів. – Чувак, а що я тут роблю?

– Це ти в мене питаєш?!

Я напружився і спробував пригадати хоч якісь події минулої ночі, однак мої потуги потерпіли повне фіаско. Не знаючи, як далі продовжувати розмову, я поцікавився:

– А ти де?

– А я… я щойно прокинувся, – затинаючись, пробурмотів Петро у відповідь.