Розділ «Частина 1 І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…»

Пам’ятаєш, дорога Міловице, як твоя мати Горпина щодень робилася настирливіша у своїх зачіпках? Ставала злою та кричала на все. А Ілько твій все рідше усміхався, Міловице, він біг із хати надвір і там брався до всякої роботи. І все рідше залишалися ви з ним удвох, бідна Міловице, хіба вночі… Та й то, де серед такого кагалу могли б бути ви тільки удвох?

«Як це ти метеш? – заходжувалася дорікати щоразу, тільки ти бралася за віник, твоя мати, Міловице. – От я як повимітаю скрізь, то піл чистий, а після тебе, як кури подерлися! Ти, Міловице, таким прибиранням у хаті павуків тільки розводиш. Теж мені господиня!»

І ти, Міловице, крізь сльози пригадувала, що мати твоя ніколи до того такого не казала; але це було тоді, як ти ще була неодруженою, Міловице.

Або: «Що ж це робиться у нас у хліві! Батько на вас усіх не роздереться!» – дорікала голосно за Ілька твоя мати сердита. Хоч саме Ілько найбільше тепер і порався.

А Тимко ваш, як поселився в хаті Ілько, все частіше тікав від роботи. Твій брат мав більше вільного часу тепер і ходив вечорами на вулицю, а повертався пізно. І ти, Міловице, думала собі, що хоч брат твій Тимко, може, коли заступатиметься за Ілька, може, потоваришує з ним. Але й Тимко зробився для вас наче чужий. Другими очима тепер дивилася на тебе, Міловице, рідня, і тобі боліло…

А діватися вам із Ільком було нікуди…

«Батько мій чути не хоче!» – гірко зітхав Ілько, коли ти, Міловице, несміливо його запитувала: що, може, одумався свекор? Материні дорікання й причіпки тобі все дужче боліли.

«Нехай би вже чужі люди з’їдалися, а то ж – свої, і поплакатися нема кому…» – бувало, мучилася тяжкими думками ти, бідна Міловице.

А тут якраз почалися колгоспи…

Побачивши, що в світі твориться щось непевне, продав одного дня батько свої воли та й дав гроші у руки синові своєму Тимкові.

На дорогу. До Америки.

Пам’ятаєш, Міловице, як замотав батько папірці в полотно та й простягнув твоєму братові Тимку?

«Їдь, – сказав, – може, сину, чогось і доб’єшся в світі. Тільки ж гляди мені… Ти ж сам бачиш, як нам тут…»

«Тату, я обіцяю, що гроші поверну зразу ж, як тільки зароблю», – запевняв твого батька щасливий Тимко, Міловице.

А твій батько Кіндрат стояв, як стовп, добре видивляючись на свої покручені пальці, й думав, либонь: «Поверне чи не поверне мені гроші Тимко?»

Бо ж уранці, після того, як просив гроші на Америку, встав Тимко вдосвіта й знов своєї завів: «Не дасте мені, тату, гроші, то мушу іти і десь красти. А в Америку з хлопцями я все одно поїду», – пригрозив.

Ви всі нишком слухали, а твоя мати Горпина в сльози:

«Ой господи! – кричала вона. – Та хіба ж таке може бути, сину мій? Де ж це й коли видано, щоб у нашій сім’ї хто був злодієм?!»

А батько сів, повернувся до образів і почав ворушити губами – молитися. І молився батько, і плакала мати, аж поки в хаті зовсім не розвиднилося.

А тоді встала ти, Міловице, і мати на тебе накинулася, щоб учити хазяювати тебе. Пам’ятаєш, як здійнявся в хаті страшний галас, Міловице, і як дуже заплакала перелякана маленька Катерина, сестра твоя?