Розділ «Частина 1 І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…»

Дивився увечері Тимко на свої босі ноги й порепані, і мріяв, певно, про те, що колись він і собі матиме високі ялові чоботи. Але коли? Й усе частіше задумувався твій брат про те, де ж дістати грошей йому й куди йти на заробітки.

А це якось прочув, Міловице, твій брат Тимко, що його друзі Сергій та Гордій збираються за океан їхати, і вирішив проситися разом із ними за компанію.

«Хлопці, я б теж поїхав із вами», – сказав якось Тимко.

«Поїхали! А що? – прийняв твого брата до компанії Сергій. – Гуртом веселіше буде».

«Що, допекло вже бідування?» – гірко сміявся Гордій.

«Та допекло…» – зітхнув Тимко.

«То просись у батьків, та й рушаймо!»

«Тільки треба роздобути гроші, – нагадав Гордій, – щоб заплатити за дорогу. Треба ж добратися до Одеси, а там уже далі пливти пароплавом. Я знаю, як їхати, розпитав у дядьків. Казали люди, що наших заробітчан там скрізь беруть із охотою, бо наші люди ні від якої роботи не відказуються! Поїдемо, хлопці, в Америку, та й заробимо там гарні гроші, бо у нас таких ніде не платять».

«Знаєте, хлопці, хіба люди брешуть, але чув я, що в Америці можна за місяць заробити грошей стільки, що нам тут і не снилося! – казав Сергій. – Америка – це дуже багата страна. Там всі жінки ходять у шляпках й у туфлях, а не так, як у нас – босі чи в чоботях, а по дорогах в Америці скрізь їздять машини, і люди такі багаті, що вже й лінуються самі робити! Американці, кажуть, позвикали до розкошів та й розледачіли. От наші люди й беруться за них робити! Зате ж і платять українцям дуже добре. Кажуть, що багато наших людей там назавжди жити лишаються. А тоді ще й стають багатими, женяться на американках, бризкаються одеколонами! А тут – що? На вікнах – пухир свинячий? Там, кажуть, вже давно у всіх людей у вікнах скло стоїть, хліб не печуть, а купляють у лавках, і багато всякого такого є, про що у нас і не чули…»

«Ви собі, хлопці, як хочете, а я, мабуть, як доберуся до Америки, то там і залишуся», – відказав на такі слова твій брат Тимко, Міловице.

«Ти тільки знайди грошей на дорогу, а тоді вже назад приїдеш, як пан, якщо захочеш їхати…»

«Буду просити грошей у батька, я знаю, що дасть, а ні, то…» – тільки й сказав Тимко.

«То візьмемо самі!» – зареготався тоді Гордій.

Бо ж, ти знаєш, дорога Міловице, між собою Сергій із Гордієм вже були й вирішили, що гроші візьмуть там, де й Атаманчуків Остап. Так що твій батько Кіндрат недалеко ходив, коли боявся, що і його син Тимко може взяти гроші, де їх не клав. Ти ж знаєш, дорога Міловице, що відчай і не на таке людей штовхає…

А ваше з Ільком весілля, пам’ятаєш, Міловице, лише один день гуляли?

Перше – не було дуже за що, а друге – з чужої хати йшов твій молодий за жінкою – батьки його від тебе, Міловице, відмовилися.

Пам’ятаєш, дядько Степан вирядив свого племінника з хати, як у селі годилося: дядина Густя дала Ількові твоєму в руки два образи та й благословила вас замість матері.

І на вашому весіллі були гості, рідна Міловице: люди зі сторони Чуйків зранку посиділи в дядька Ількового Степана в хаті.

Перед тим зі світлої хати повиносила дядина Густя геть усе чисто в комору надвір, поприймала з землі картаті рядюжки, а хлопці повносили в хату дві довгі лавки й ослін, на якому в другий раз ставлять ночовки (як ганчірки перуть), та й порозставляли столи попід вікнами вздовж стін.

Ількова тітка Густя не хотіла, либонь, але мусила зносити згори миски на борщ, позичати по сусідах ложки й розкочувати рулони грубих сірих рушників по столах.