Бісова душа, або Заклятий скарб

Врятувала Ярчука випадковість. Розуміючи, що довго не протримається, він кинувся в атаку - і Гнат, змушений позадкувати, перечепився через скриньку, яка лежала на краю галявини. Підвестися Голий уже не встиг.

Андрій витер шаблю і з відразою наступив на маску Кисима, втоптуючи її у землю, наче отруйного жука.

А потім опустився на коліна і ліг поряд із Гнатом, кладучи одну руку йому на лоба, а іншу на груди.

...Тут, як і раніше, падав сніг, чорний сніг. І небо світилося фіалковим, і зорі на ньому проступали хворобливим висипом.

Вони стояли на Господньому шляху - той, кому йти, і той, кому залишатися.

- Навіщо? - одними губами спитав Гнат. - Я ж...

- Аби дійшов, - похмуро відповів Андрій. - А то ще знову в якусь халепу втрапиш!

- Але ж там ти мене зарубав...

- То там, - одрізав Андрій. - А то тут. Нічому тебе твій татарин не навчив, їй-богу!

Вони обидва подивилися на Гнатів живіт, звідки вибиралася - важко, докладаючи зусиль - його Кістлява. Якоїсь миті здалося, що вона зараз розсиплеться на тисячі кісток - і тоді перетвориться Гнат на якого-нибудь нечистя-уряка і жахатиме ночами добрих людей.

- Не можу! - простогнав Голий. - Воно... воно не хоче вилазити... надто зрослося... я ж Кисим, от воно й...

- Ти не Кисим, - похитав головою Ярчук. - Ти - дурень, яких ще світ не бачив. Стій, синку, і не ворушися.

Вхопившись за тонкі пальці скелета (і цього разу - без жодних ускладнень, бо тільки до власної Кістлявої у Наві не можна доторкнутися), Андрій обережно, легенько потягнув їх до себе. І Кістлява піддалася!

А відділившись, знялася у фіалкове небо.

- Ось так, синку, - сказав Ярчук. - Тепер добре.

- Дякую, батьку, - тихо мовив Гнат безтілесними вустами. І, вклонившись Андрію до землі, попрямував Господнім шляхом за небокрай.

* * *

- Ох! - Очі в Миколки були перелякані. - ...я вже думав - все, кінець!

Андрій згадав слова, що проступили на люстерці за мить до того, як його розтрощив пострілом Гнат.

- Ще не кінець, - усміхнувся він до хлопця. - Але уже незабаром.