Бісова душа, або Заклятий скарб

- Ніхто не може сказати напевне. Але можна докласти зусиль, аби розірвати це коло. У скриньку, яку ти закопав, я поклав... дещо. Ти знаєш, як народжується перлина? Між стулками мушлі потрапляє піщинка, лише одна-єдина піщинка. Але з часом вона перетворюється на коштовну перлину. Коли я давав тобі скриньку, я знав, що попереду на тебе чекають випробування - і тіла, і духу. І я не мав сумніву, майже не мав, що ти з честю здолаєш їх. Після кожного з них скринька важчала, бо в ній визрівала така от перлина, що живилася твоїми вчинками.

- Навіщо ж її заривати?

- Так треба. Чи чув ти грецьку легенду про Всіма Обдаровану і про її посудину, з якої посипалися на землю різні біди? А все тому, що відкрили ту посудину невчасно і не той, кому слід було.

- Для чого ж ці складнощі? - щиро здивувався Андрій. - Хіба не простіше і надійніше було б вогнем і мечем піти на тих, хто пригноблює нас?

- Ти був у Вовкограді. І був на Господньому шляху. Хіба є різниця між людьми - суттєва різниця? Пам’ятаєш, чому була зруйнована Вавилонська вежа?

- Через змішання мов?

- Правильно. А змішання те виникло через пихатість людську. Бо завжди між людьми існували розбіжності зовнішні, одному подобалося одне, а іншому - інше, один говорив одною говіркою, інший - іншою, але спершу всі тільки раділи та дивувалися тим розбіжностям. Тому і спромоглися домовитися між собою, коли зайшла мова про те, аби збудувати Вежу - не для того, щоб досягти до небес, а щоб уславити Господа. І почали вони зводити її - та мало-помалу кожен майстер настільки загордував власною працею, що взялися вони вигадувати нові письмена, аби якнайхимерніше надписати цеглини, які виходили з їхніх рук. І стало важливішим те, хто скільки цеглин виліпив, а не для чого вони. І тоді - не з волі Господа, а через власні дріб’язковість і марнославство - пересварилися майстри між собою. Відтоді почалися війни на землі і сварки людські. І щоразу в хід ідуть вогонь і меч, меч і вогонь...

- ...Але ж я мав його за сина! - після тривалої паузи з болем у серці прошепотів Андрій. - І як після цього?..

- Не знаю, - щиро зізнався гість. - Відповідь на це питання ти зможеш знайти лише в своєму серці.

Розвиднювалося. Десь здалеку долинув церковний передзвін - і голос його, лункий, пронизливий, здавалося, заповнив світ від краю до краю.

- Мені час іти, - сказав гість, підводячись.

- Ми зустрінемось іще коли-небудь? - спитав Андрій, так і не глянувши на нього.

- Неодмінно. Але навряд чи ти впізнаєш мене.

- А скарб? Що зі скарбом? Коли його викопають?! Невже тоді зійде на землю нашу благодать?

- Благодать, звичайно, не зійде, - засміявся гість. - Але навіть якщо він лишатиметься закопаний, то приноситиме людям добро. А чи відкопають? Рано чи пізно, звичайно, відкопають. А до того часу ходитимуть між людьми легенди про нього - хоча про те, як воно тут у нас насправді було... - І він усміхнувся знову. (Хто-хто, а гість знав: хоча Андрій не порушив своєї обітниці, однак у скриньку дехто зазирав. І знав, чому і де загубив свого червінця Миколка...) - Що ж, прощавай, Андрію.

- Щасливої дороги, - побажав йому Ярчук - і довго-довго дивився гостеві услід, навіть коли той, піднявшись схилом, уже щез за хмарами.

А голос дзвона і далі лунав між небом і землею, і якоїсь миті Андрій перестав розуміти, що ж це калатає - дзвін чи його власне серце; і чи є різниця між тим та іншим - Бог відає...

Легенда

Хоча, звичайно, як воно там насправді було - один Бог відає...

Ну, дід мій про ту легенду забув - згадав лише, коли зовсім сутужно з грошима стало. Отоді й почав копати. Тільки там одна прикмета була: місце те знайти можна було лише раз на рік, коли, рівно опівночі промінь місячний падав через щілину у стовбурі - і там, куди він вказував, треба було копати.