Бісова душа, або Заклятий скарб

- Я і є. Краще б ти мене, Ярчуче, не визволяв з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю - так іще чиєюсь.

- Навіщо, Гнате?

- Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців через п’ять після видужання? Так от, весь той час я був у татар. Захопили мене у полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав!

Він люто атакував Андрія - той спритно захищався. Вони розходились, якоїсь миті завмирали, потім знову кружляли по галявині, нашорошено виставивши перед собою шаблі і замість ударів перекидаючись гостро відточеними словами. Певно, Гнатові необхідно було виговоритися.

А Андрію - почути цю історію.

Рваними, скупими фразами Гнат почав свою розповідь, і Ярчук, слухаючи, наче бачив наяву все, що відбувалося з тим, кого він колись вважав своїм названим сином.

- Тоді, сім років тому, я був ще молодий і дурний. Хоча...

* * *

“...сім років тому”.

Гната впізнали - випадково серед тих, хто його полонив, був татарин, який смертельно ранив його тоді. Він не сумнівався, що відправив невірного до праотців - і був надзвичайно вражений, коли побачив полоненого, але живого. Тому Голого не вбили і не відправили до невільників - його потягли до старого татарина з потворним обличчям, схожим на коров’ячий кізяк, до того ж розтоптаний.

Старий спитав, як вдалося Гнату вижити. Козак, природно, відповів, але зовсім інше; більшої частини сказаного татарин напевне не зрозумів, однак загальний смисл вловив. І наказав привести дітей, захоплених під час останнього набігу.

Відтак повторив запитання. Гнат, закусивши безвусу свою губу, все ж продовжував проклинати “бісових виродків”. Тоді старий кивнув одному з татар - і першій дитині відрубали палець.

Гната приголомшило саме це - що татари не вбивали дітей, а тільки відрубували палець, збираючись потім продати дитину, отримати з неї зиск.

Старий запитав знову. І знову Гнат вилаявся, але цього разу (він сам відчував це) - вже не так упевнено.

...Врешті-решт він зламався. На тринадцятій дитині - певно, недаремно (втішав він себе) число це називають у народі чортовою дюжиною. До цього його двічі нудило, але він тримався, а тут, коли вивели ту дівчинку, вона раптом чомусь нагадала йому Галю у дитинстві...

Добре, шепотів він сам собі, добре, я розкажу лише, як мене вилікували. Ніяких таємниць, нічого - просто про те, як залишився живий.

Уже пізніше збагнув - дізнайся Ярчук, як потім поведеться той, кого він, ризикуючи життям, витягав з Господнього шляху, - своїми ж руками, певно, задушив би. І за це знання Гнат зненавидів у душі Андрія - спершу несвідомо, а потім...

Але поки що перед ним лежали дванадцять відрубаних дитячих пальчиків і всміхався старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк.

- Не запитую, - сказав він Голому, - чи хочеш жити. Хочеш - інакше б не розповів мені нічого. Але знаєш, невірний, ти мені розповів набагато більше, ніж думаєш.

Тут старий замовк і заходився зосереджено зсипати у казан, що вже деякий час кипів у шатрі, якісь трави та коріння, висушених ящірок й іншу гидоту. Потім знаком звелів Гнатові підійти і подивитись.