Бісова душа, або Заклятий скарб

- Ну, це легше - посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.

Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, - і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік - і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей - і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?

Обхопивши двома руками, Андрій опустив скриньку в яму і закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав - і вже тільки потім дістав мотузку і взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником - він уже постарався на славу, тож майже не сумнівався: і приживеться, і виросте великим та величним - не один ще рік зеленітиме тут.

Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати...

Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев...

Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї - але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше - танець-молитва, танець-подяка...

Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув і примостився трохи віддалік від дерева, розпалив люльку - і ось так сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.

Чекав.

Ніч сьогодні була особливою - і вона, ця ніч, іще не скінчилася.

* * *

- Гарно станцював, - сказав гість, сідаючи поряд. - І взагалі... гарно.

- “Гарно”! - буркнув Андрій, не дивлячись на нього. - І навіщо тільки тобі все це знадобилося...

- Чув про рахманів? - замість відповіді поцікавився гість. - Це в народі нас так звуть, і не те, аби зовсім неправильно, - але краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.

- І що ж ви, рахмани, охороняєте? Кільця та каблучки могутності, пірначі усілякі чаклунські - невже вони у тебе в скриньці лежали?

- У скриньці не в мене, Андрію, - у тебе. А охороняємо ми землю, край, в якому ти живеш.

- Щось не бачив я тебе на Січі.

- А ми по-іншому охороняємо, по-своєму. Для нас багато важить те, що зазвичай люди мало поціновують: слова, вчинки, думки. Мудрість, дарована цій землі і тим, хто живе на ній. Ми були завжди - і, дасть Бог, будемо завжди. Аби берегти найуразливіше і найважливіше - те, що не помацаєш руками, але до чого завжди можна доторкнутися душею.

- Знаєш... я бачив сон - там, на кургані... Всіляка гидота наснилася про те, що з нами станеться. Невже, правда?!

- Так було завжди, - сказав гість, і крила, перебиті крила його плаща сумно ворухнулися. - Завжди люди йшли війною один на одного - і страждали від цього обидві сторони, а точніше - всі.

- Невже так буде завжди?