Бісова душа, або Заклятий скарб

Ярчук спробував схопити руки власної Смерті, та де там - пальці проходили наскрізь!

Він з гіркотою подумав, що все це до біса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередодні він кого-небудь “витягував”. І завжди - одні й ті самі: чорний сніг, фіолетові зірки, шлях. І він, розпадаючись на сотні уламків, намагається зібрати себе, та лише ще більше...

“Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож більше не снитимуться ці дурнуваті сни”.

Він подивився на виднокрай, зараз напрочуд близький: кілька кроків - і ти вже по той бік... Здалося, що звідти, з-за краю, лине мукання корів, гавкіт собак, галас півня, який зранку зірвав собі горло... Там - дім.

“І матір...”

Він три чверті життя не бачив матері - як пішов з дому, так і... Спершу соромно було, потім якось загоїлось, завіялося. Та й вона напевно вже...

Вірив, що неодмінно зустрі

неться з нею за небокраєм. Певно, настав час.

І тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвеніло!

- Ти куди зібрався?! Ану стій!

Андрій обернувся, ще не знаючи, що відповість (та й, власне, кому доведеться відповідати). За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловік у драному плащі з каптуром. Плащ чомусь першої миті нагадав Андрієві зламані крила; тут, на Рівнині, він готовий був до зустрічі з будь-ким, не лише з крилатою людиною.

Утім, із крильми чи без, рухався цей дідько напрочуд швидко. Один стукіт серця тому (ну і що, що воно тут не б’ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав відстань між собою й Гнатом, і смачно, навіть, здається, із задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнівана дівчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!

Сміх та й годі!

І Андрій, не втримавшись, розреготався, хапаючись однією рукою за живіт, а пальцем іншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедія!

Ті, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.

А потім незнайомець у плащі-крилах смикнув плечем і сказав:

- Досить, погуляли, хлопці. Тепер повертаймося.

І дав Гнатові штовхана під зад. Гнат зник.

Незнайомець наблизився до Андрія.

“Я сам”, - хотів сказати Андрій, але не встиг. Відчув на сідниці удар важкенького чобота й розпластався на підлозі, встеленій ковдрами.