Бісова душа, або Заклятий скарб

Андрій пам’ятав. І не бачив жодної причини, яка б змусила змінити рішення. Він поклявся - і, бачить Бог, виконає обіцяне. От тільки спершу...

- Збирайся, - звелів він Миколці. - Відвезу-но я тебе, синку, в Яв. Дочекаєшся мене там, я з’їжджу, закопаю цю скриньку, а потім повернуся за тобою. І ми вдвох вирушимо до тебе у село, до бабусі і сестри.

Досить із нього Степанової смерті! Нехай хоч Миколка залишиться живий.

...Ще чомусь згадалася та, з розпущеним волоссям. (“Я турбуюся за Миколку, але вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці...”), однак цей спогад він прогнав геть. Вільно чи невільно, знаючи, що коїть, чи ні, вона привела їх у засідку. Можливо, скінчивши всі свої справи, Андрій відшукає її... аби забрати жупан. Але поки що у нього немає на це часу.

Ярчук начепив на себе упряж - і знову здалося, що скринька значно поважчала. Начебто навіть дзвякнуло всередині таким собі золотим передзвоном.

- А що з чоботом? - спитав Миколка.

Андрій знизав плечима:

- Я йому не господар. Куди схоче, туди і вирушить. Ну, збирайся, а я приведу Орлика.

Як не дивно, хлівець не полетів разом із хаткою. Андрій вивів із розтрощеної стайні коня - і вони втрьох поїхали шукати найближче Джерело. Самохідний чобіт сумно стрибав слідом.

Ліс несподівано скінчився, знову потягнувся степ без кінця і без краю, і Андрій уже почав непокоїтися, що не відшукає поблизу жодного Джерела, коли помітив курган, через який проходила широка межа. Вивернуті шматки землі лежали обабіч неї здоровенними валами, наче якийсь велет пройшовся своїм плугом.

За прикметами, відомими лише йому, Андрій зрозумів, що тут можна проскочити у Яв. Без зволікань він виконав необхідні дії, відтак, міцно всівшись у сідлі і наказавши Миколці триматися як слід, змусив Орлика розбігтися і перескочити межу.

І що ж? По той бік виявився точні

сінько такий степ, навіть вали такі самі піднімалися за спиною.

- Нічого не вийшло? - розчаровано спитав Миколка.

Андрій стенув плечима:

- Дізнаємось, як зустрінемо яку-небудь живність. Іноді Яв і Вирій дуже схожі між собою, можна навіть не помітити, що перейшов межу.

Як з’ясувалося надвечір, вони все-таки здійснили перехід. Спершу виїхали на широкий шлях, який згодом привів їх до села. От уже чого точно у Вирії не зустрінеш, так це людських поселень!

- Дядьку Андрію, то ви хочете мене тут залишити?

- Тобі не подобається?

Миколка лише зітхнув і промовчав.