Бісова душа, або Заклятий скарб

- Ех, братику! - зітхнув Степан. - Бачиш, як воно повернуло. Мене ж просили за тобою доглянути, а я не справився...

- Хто просив?!

- Та твій дивак зі скринькою... Він до мене зазирнув перед смертю. Попросив - сказав, гарний ти козак, але один можеш не впоратися. Так щоби я подбав... За те обіцяв звичайною людиною зробити, а не вовком. І от...

- Ти вже почав на неї перетворюватися, - прошепотів Андрій. - Пам’ятаєш, тінь у тебе свербіла? Я тобі ще сказав тоді, аби ти терпів. Так от, ти її не бачив, а я - роздивився. У людську вона у тебе перетворювалася, тому і чухалася! І шлунок у тебе тоді прихопило не від того, що ти з’їв щось! Ти ж води випив проклят-озерської, а вона лише для двоєдушців цілюща, а для звичайної людини - смертельна. А ти - між тим і цим, але більше все-таки людина. Ти - людина, розумієш?! Безперечно людина!

- Е-е, ні, братику, - сказав, дивно посміхаючись, Степан. - Я - син Божий. І тільки.

Голова його безвольно похилилася, тіло обм’якло - і Корж вирушив Господнім шляхом за небокрай.

* * *

Того, що сталося в хатинці, Андрій збагнути ніяк не міг. Судячи з усього, зіткнулися вони з давньою і неймовірно могутньою силою. Якби не Степан, що випхав Андрія з хатки, Бог відає, що б сталося.

- Але чому вона втекла? - вголос розмірковував Ярчук, допомагаючи Миколці зібрати нехитрі, після останньої пригоди значно збіднілі пожитки. - Здається, хотіла заволодіти скринькою - як і всім, хто нам зустрічається, саме вона потрібна. Але перевага була на боці старої. Тоді - чому?..

- Може, через чоботи?

Одинокий самохідець, схиливши халяву, стояв над Степановою могилою. Почувши запитання хлопця, він стрибками підібрався до Миколки і сиротливо потерся носком об його ногу.

- Вона, кажеш, раділа, що ми привели до неї “втікачів”... - задумливо протягнув Андрій. - А що, цілком може бути. Не даремно ж вони ховалися під стінами Вовкограда, за Ропушчиним Кільцем. Пам’ятаєш, я розповідав, що за межі отого Кільця мало хто може пробратися.

- Чого ж вони з нами пішли?

- Думали, певно, що захистимо їх. Та помилилися...

- А як же тепер?

“Дійсно, як?” - Андрій із ненавистю поглянув на скриньку, що стояла осторонь, біля їхніх речей. За час подорожі боки її пообдиралися, коштовності блищали вже не так яскраво, до того ж на одній зі стінок залишили свої сліди татарські стріли. Наконечники Андрій витяг, але ж подряпини залишилися.

“- Зауваж, що за скринькою полюватимуть... Не приймай виклику, як би тобі не кортіло проявити свою звитяжність.

Мені треба, аби ти дістався до місця цілим і неушкодженим. І зі скринькою. Поклянися, що чинитимеш саме так, як я хочу.

- Клянуся. Іменем матері своєї клянуся!

- Приймаю твою клятву. Пам’ятай про неї, козаче”.