Бісова душа, або Заклятий скарб

Вони вискочили за браму, і - шляхом, просто до гайка, де залишив Орлика з Миколкою. А там уже кипіло, їжачилося, слиною капало, кривавилося - звірячі хребти гнулися коромислами, ричання стояло до небес, земля витоптана, вся вкрита попелом струшених із гілок золотавих яблук. І - іржання, і крик хлопчачий: “Тримайся, Орлику! Ану, чоботи, покажіть їм, іродам!”

Марить хлопець, не інакше. Ну, гаразд, з цим потім розберемося.

Вони увійшли двома лезами в це здиблене варево чужих життів - і ну шматувати! - та так, що якоїсь миті Андрієві здалося: ніколи вже не стане він людиною, просто не зможе, а якщо і стане, колишнім - ніколи.

- Зупинися, Андрію! Все уже, скінчилося... - Це Степан.

Озирнувся - дійсно, скінчилося. Два чи три собаки, кульгаючи, втікають до міста, решта лежить покотом, дехто ще стогне, але жити їм залишилося недовго.

Погуляли, виходить. Привіз купець товар.

Глечики побиті пригадалися.

“Потанцював, кирпатий дідько мене забери!”

- Спасибі, дядьку, що вчасно встигли, - зітхнув, спускаючись із дерева, Миколка. - Якби не ви, то й Орлик із чобітьми не впоралися б.

Андрій здивовано глянув на хлопця: з яких це пір Орлик у чоботах ходить?!

Хтось тицьнувся в ногу м’яким шкіряним носом... та ні, носком! І це був, ясна річ, один із двох самохідних чобіт, які зустрілися їм півдня тому на шляху до Вовкограда.

- Тільки вас мені бракувало! - спересердя випалив Андрій.

Чоботи ображено відплигнули - і лише зараз він помітив, що обидва вони були добряче пошарпані й по самісінькі халяви вимазані в крові.

- За що ж ви їх так, дядьку? Вони хороші. І про небезпеку попередили, і Орлику допомагали від цих собак відбиватися.

- Ну... скажи їм, що я прошу вибачення, - знітившись, буркнув Андрій. - А як, до речі, ти з ними познайомився?

- Самі підійшли. Попросилися, аби ми їх з собою взяли. Я обіцяв.

Степан хрипко розсміявся:

- Отак, братику! Стало нас більше рівно на два чоботи.

- Чому це “нас”? Тобі ж їхати звідси не можна, бо...

- А міхи навіщо? Наберемо водички з озера та й вирушимо. Сам же казав, пити її треба раз на тиждень. Надовго вистачить - встигну і тобі допомогти, і назад повернутися. Якщо надумаю повертатися.