Бісова душа, або Заклятий скарб

- Цього, Андрію, не треба - що не моє, то не моє. Яке ж тут, скажи на милість, людино-любство? Ні, я тільки одного хочу - жити! По-справжньому, Андрію! Я ж був кращим Світайловим учнем, він сам це визнавав! А потім, через дурницю - на все життя звірем залишитися?!

- Нічого собі дурниця! Я дізнавався - ти ж мертвяків піднімати з могил намірявся, за що тебе добрі люди до мертвяків і відправили.

- Кепсько тебе Світайло вчив, якщо таке кажеш, - зневажливо мовив управитель. - Бо якщо ти вибраний Господом, якщо дано тобі знання велике, таємне - значить, і закони звичайних людей не для тебе писані.

Чорний вовкодав по-людському похитав головою, дивлячись на сивого вовка.

- Дурень ти усе-таки, Іване, ой і дурень!.. Шкода мені тебе. Знаєш, що Світайло казав? Ти був його кращим учнем. Але потім перестав ним бути, взагалі перестав бути його учнем. Учень - не той, хто отримує знання, а той, хто осягає мудрість учителя і прямує його шляхом.

- Щось ти сам із собою не в злагоді, Андрію. Кажеш одне, а робиш інше. Та ти ж сам, шановний, привіз мені хлопчика до М’ясниці - сказав іще сторожі на вході, що купець. А наші да-авненько вас запримітили, все вирішували, хто такі та для чого заявилися. Щоправда, не знав я, що ти двоєдушець.

- А я і не двоєдушець, - тихо мовив Андрій.

Почувши це, Прохорук, певно, здогадався про наміри гостя - а можливо, надто красномовним був погляд чорного вовкодава. Вовк плигнув на Андрія, намагаючись дотягнутися до горла, - але той одним сильним рухом ухопив його за карк і відкинув у дальній куток. Потім, не зволікаючи ані миті, перекотився через голову й обернувся на людину. Вгледівши це, сивий вовк зрадів - вирішив, що так буде легше перемогти суперника.

Але постріл з рушниці, знятої зі стіни, довів протилежне.

- Усе-таки ти був поганим учнем. Світайло завжди казав: “Не вішай на стіну заряджену зброю - вистрілить”. - Андрій жбурнув рушницю і, знову перекинувшись на вовкодава, побіг у коридор, наказавши Степанові, що чекав за дверима: “За мною!”

І - почалося!..

* * *

...дві стріли, які ніхто не в змозі зупинити, - бо хто здатен навіть подумки встати на шляху блискавок?

Вони неслися як скажені, наче всі чорти з пекла намірялися наздогнати їх і втопити у розпеченій смолі.

Вартові-ведмеді на вході, звичайно, почули постріл - але звідки їм було знати, що він означав?

- Тривога! - заволав їм Андрій, вибігаючи на площу. - Дім охороняти, нікого не впускати, нікого не випускати! Наказ ясновельможного.

- Слухаюсь! - діловито відповів ведмідь, який пам’ятав Андрія з минулих відвідин Вовкограда.

Утім, Ярчук не мав сумніву, що незабаром байбак Матвій пересилить власний страх, підніметься у кабінет управителя, а потім поквапиться з “жахливою звісткою” до вартових. Тож часу обмаль.

І взагалі, не ті хвилини треба рахувати, які залишилися до байбакової сміливості, а ті, за які їм зі Степаном слід до Миколки добігти. Бо - “привіз хлопчика до М’ясниці - сказав ще й сторожі на вході, що купець” - а купцями тут тепер людоловів називають.

Тільки б встигнути! Тільки б, Господи, встигнути!..