Бісова душа, або Заклятий скарб

У того слів, видно, уже не залишилось. Корж тільки чхнув і позадкував, коли з-за дерев на нього вилетіла чорна чотирилапа куля.

- Не впізнав? - хмикнув Андрій в образі вовкодава.

Степан хитнув головою.

- Нумо, за мною! - наказав Ярчук. - А то поки влаштую тебе, вже й сутенітиме, а на мене ж Орлик із Миколкою чекають.

- Шкода, не попрощалися, - зітхнув вовкулак.

- Ну, біжи прощайся.

Побіг.

* * *

Брама, ясна річ, була прочинена, але під охороною. Дві дебелі вівчарки, вгледівши подорожніх, миттю піднялись із чотирьох лап на дві й пильно витріщились на незнайомців.

- Може, і нам того... на задні? - розгублено прошепотів Степан Андрію.

- Обійдуться. На чотирьох у нашій личині зручніше. Чи тобі не знати?

- Хто такі? - ревонула та вівчарка, що ліворуч.

- І з якою метою? - додала друга.

- Купець я, - ліниво позіхнув Андрій, оголюючи свої здоровенні ікла. - От, підібрав новенького - та й вирішив привести, аби не пропав.

Вівчарки, як по команді, повернулися до вовкулака.

- Степан Корж, - назвався той. - Застрелили мене в людській личині, так от тепер...

- Чи знаєте порядок? - спитала в Андрія одна з вівчарок.

- Аякже. Першим ділом - до управителя, ошийник отримати і місце проживання.

- Проходь. Тільки ви того... намагайтеся на двох ходити, не звірі все-таки.

Широкою вулицею, забудованою з обох боків дерев’яними хатами в три-чотири поверхи, Андрій зі Степаном попростували до головної площі. Там - міська управа, в ній ошийники отримувати.