Бісова душа, або Заклятий скарб

- Ну, чорти мене забирайте!.. - висловився Степан. - Хвацько, їй-богу! І звідки, скажи на милість, таке береться?

Курган дійсно виглядав велично, зблизька здавалося - до самих небес дотягається. На верхівці поважно сиділа здоровенна, розміром із добрячого вола, ропуха, причому на підчерев’ї в неї звичайні ропушачі пухирці відвисали, наче коров’яче вим’я.

- Добре, що кам’яна, - зауважив Миколка.

- Хлопець має рацію, підтримую.

Немовби почувши їх, ропуха всім тілом повернулася в бік подорожніх.

Андрій посміхнувся краєчком губ:

- Не лякайтеся. Вона дійсно кам’яна.

- А рухається як жива.

- Камені, синку, теж живі.

- З’їсть вона нас теж як жива? - обережно поцікавився вовкулак.

- Камені людьми не харчуються, Степане. Я думав, ти знаєш.

- Облиш, братику, свої жарти - у мене від них кістки сверблять і черево зводить. Ми вже здогадалися, що ти серед нас найдосвідченіший. От і поділися часткою свого досвіду, аби ми зовсім від переляку в штани не наклали.

- У вас, дядьку, і штанів-то нема! - реготнув Миколка.

- А ну тихо! Так що, Андрію, з ропухою цією? Якого біса вона тут сидить, якщо людей не чіпає?

Відповісти Ярчук не встиг. Несподівано праворуч від них на самісінькому виднокраї у повітрі з’явилася дрібна цятка.

- Щось я, знаєш, утомився від див, - сумно повідомив Степан. - Тільки дощових черв’яків у небі мені не вистачало для повної радості.

Дійсно, між хмарами пересувалося створіння, схоже на величезного черв’яка. При цьому не можна сказати, що він летів, бо крил у нього не було та й пересувався хробак саме так, як це зазвичай роблять його менші родичі: звиваючись, витягуючись і стискаючись. Тож складалося враження, що по небу він повз.

Ропуха миттю втратила цікавість до Андрія та його компанії і пересіла так, аби бачити небесного повзуна. Коли ж той опинився поряд із нею, вчинила, як будь-яка ропуха, - швидко вистрілила у бік черв’яка язиком (мабуть, теж кам’яним). І - от вона вже спокійнісінько запихає передніми лапами собі до рота хвіст здобичі.

- ...Такі тут часто трапляються, - пояснював Ярчук своїм супутникам, коли вони вирушили далі. - Беруться бозна-де, причому по небу повзають, як по землі. Можливо, Проклят-озеро їх приманює? Не знаю. А на озері Вовкоград - от тамтешні мешканці, хто майстровитий, вирішили такий захист собі вирізьбити. Кургани тут здавна стояли, а вони туди посадили цю сторожу.

- Так от чому про померлих іноді кажуть “жаба цицьки дала”... - задумливо протягнув Степан.