Розділ «Частина 1. Терорист»

Ротмістр збирався дати ще кілька важливих інструкцій — не встиг: задеренчав на столі телефонний апарат.

Чомусь не сподобалося це Підвисоцькому. Щось відчув. Недарма в таке велике православне свято сидить у кабінеті замість того, аби ярмаркувати, як усі нормальні люди роблять.

Апарат наполегливо деренчав. Ротмістр не зняв — зірвав трубку з важеля.

— Слухаю.

За хвилину Сергій Підвисоцький дізнався про стрілянину біля казарм піхотного полку та людські жертви.

А за дві години — про те, що особу одного з бойовиків установлено. За свідченням очевидців, прикривав відхід основної групи, вступив у перестрілку, поранив двох, не дуже тяжко, сам убитий наповал, його буквально зрешетили кулями.

Лук’ян Лисенко.

Ось і все.

4

— Так не можна, — розгублено не промовила — пробелькотіла Оксана, дивлячись крізь Полтаву. — Не можна так… Не так…

Вона сиділа за накритим з нагоди Покрови столом. Готувалася два дні, нашкребла грошей по засіках. Хоча стіл усе одно видався не аж таким багатим, тепер пухкі, теплі ще вареники, великий глиняний полумисок із півнячим холодцем, на якому застиг жовтуватий жир, повний глек свіжого узвару та спечені вранці пироги виглядали чимось недоречним. Ніби харчі, виставлені на столі, застеленому з нагоди великого свята чистими рушниками, були чимось неправильним, чужим, зайвим, мало не знущальним.

Щока Залізняка нервово сіпалася, та й затинатися він став ніби сильніше, ніж завжди. Явно не знаючи, що слід робити, зняв окуляри, відразу перетворившись на велику цибату дитину, раптово позбавлену останньої, такої дорогої іграшки, протер їх нижнім краєм сорочки, повернув назад. Скельця хижо блиснули.

— Значить, кажеш, військовий патруль вимагав документи? Вакула злякався, що почнуть обшукувати і знайдуть револьвери? Так було?

Як було насправді, Полтава не збирався йому говорити. Адже в такому разі треба було б пояснити, що штовхнуло його самого навперейми чорнявці, своїй недавній рятівниці. І Вакулі нічого не сказав. Просто відразу, як усе почалося, штовх­нув його ліктем, киваючи на молоду жінку, тоді кинувся до неї широкими стрибками, навіть у такий критичний момент поняття не маючи про наступні свої дії. Вакула теж навряд чи встиг щось зважити — тільки-но солдати й наспілі поліцейські почали стріляти по втікачах, вихопив револьвер з кишені, пальнув у відповідь, привертаючи увагу й, по суті, викликаючи вогонь на себе.

До того моменту на простого, нічим не примітного вусатого дядька ніхто уваги не звертав, Вакула мало чим відрізнявся від інших перехожих-роззяв. Щойно вступив у бій, переслідувачі переключилися на нього. Полтава всю дорогу назад думав, прикидав, зважував і так дотепер не зрозумів, був у Вакули шанс урятуватися чи, зробивши перший постріл, він уже прирік себе на смерть, чудово це розуміючи.

І зараз перед очима стояв не білий від безсилої люті Залізняк, а все ж таки Вакула: ось випльовує згризений мундштук під ноги, ось рве револьвер із кишені, ось розвертається, стріляючи перед собою, прикриваючи відхід молодшого товариша по зброї, навіть, здається, не намагається влучити — просто показує зуби. А ось — зупиняється, немов наштовхнувшись на невидиму стіну, згинає ноги в колінах, падає в темно-сірий пил бруківки, зовсім некрасиво, дуже незграбно, герої в уяві Полтави саме ось так на миру гинути не повинні.

Це сталося через нього.

— Так, — вичавив із себе Полтава і, не знаходячи більше слів, аби чимось зайняти увагу, витягнув з кишені годинника, клацнув кришкою, глянув на циферблат.

— Неправильно, — вкотре повторила Оксана.

Залізняк з виглядом, ніби вже зрозумів, що робити, піді­йшов до Полтави впритул, простягнув руку: