Розділ «Частина 1. Терорист»

Ковзнувши оком туди, звідки кричали, й вглядівши розпатлану тітку в ширококрисому капелюшку, котрий їй ну зовсім не пасував, Фаїна переконалася — перелякана справді показує на неї. Зараз відступати особливо не було куди. Навпроти звабливо манила ще одна невеличка вуличка, та вже за мить її відріжуть від порятунку солдати, котрі поспішали до місця стрілянини й бігли жінці з кошиком навперейми.

Рука розпрямилася, кошик ковзнув по ній вниз, рука міцно стисла ручку, гойднула.

— РВОНЕ! — крикнула Фаїна на всю силу легенів, тут же збилася на справді істеричний вереск: — ЛЯГАЙ!

Кошик уже летів, кинутий вперед з усією силою, яка знайшлася в руці. Він ще не торкнувся землі, перелякані солдати ще не зрозуміли, як їх обдурили, а Фаїна вже метнулася вперед, намагаючись дістатися до вулиці порятунку, доки не відрізали шлях. Коли почувся нарешті удар кошика об землю, після чого позад неї вибухнули люті матюки, Фаїні вдалося пробігти мало не половину відстані.

Не встигала.

Навперейми вже метнулася постать. Фаїна раптом згадала: а в кошику ж лежав її револьвер, ох, як неакуратно, незграбно, до болю безглуздо…

Постріл.

Попереду, зовсім близько.

Та стріляли не в неї.

Незнайомий кремезний вусань у розстебнутому піджаку, з-під якого виглядала вишита сорочка, пострілом збив якогось завзятого солдатика, що біг попереду інших. У той самий час перед Фаїною — вона просто налетіла на нього! — виріс чоловік у тужурці, схопив за руку, і вона тут же, миттю, якось відразу впізнала його.

А той, хто назвав себе Полтавою та пообіцяв на прощання знайти її, напевне теж упізнав не таку вже й давню рятівницю.

— Сюди! — викрикнув хлопець, хоча Фаїна й без нього знала, куди тікати, інших шляхів перед ними просто не відкривалося.

Тепер помчали, тримаючись за руки.

Полтава буквально волочив її за собою, і Фаїна мимоволі здивувалася, звідки в цього худого й не зовсім зграбного юнака стільки сили. Пірнули в рятівну вулицю, не озираючись, позаду ще гриміли постріли, хто в кого стріляв — тепер уже неважливо.

Враз Полтава зупинився, так само різко, як ще кілька секунд тому біг, пустив її руку, рвучко розвернувся, гукнувши через плече:

— Тікай! Біжи, я сказав! — а сам уже витягав з кишені револьвер. Робив це не зовсім зграбно, рука, здається, трошки заплуталася, зашпорталася, дістати зброю так спритно, як хотілося, хлопець не зміг.

А потім раптом подався вперед, ніби збирався когось чи щось зупинити.

Зі свого місця Фаїна не могла бачити, що саме відбувається зараз на місці, яке стало для них усіх полем битви. Але черговий постріл раптом злився з голосним викриком болю, Полтава вигукнув з відчаєм та з не меншим болем у голосі:

— ВАКУЛА! ЧОРТ! ВАКУЛА! — І вона нарешті все зрозуміла.

Вусань.