Розділ «Частина 1. Терорист»

Він не приймав жодного рішення — тулуб ніби сам розвернувся на сто вісімдесят градусів, руки простягнулися вперед, із силою штовхаючи щойно зачинені двері.

До кімнати Полтава ввірвався вихором, слова застрягли в горлі, тільки кивав і тицяв на вікно, при цьому не говорячи, а скоріше мукаючи, наче налякане теля. Так тривало теж недовго — ще за мить він оговтався, вигукнув на всю силу легенів:

— Фараони!

Та Залізняк і сам уже побачив непроханих гостей через вікно.

Жандармів раптом стало ззовні надто багато. Вони не оточували — буквально обтікали дім синім струмком, а протоптаною від розчахнутої хвіртки до ґанку стежкою вже крокував поручник у білих рукавичках, на ходу виймаючи зброю з кобури.

— Мамо, — прошепотіла Оксана, накривши долонею рота.

Полтава, далі не до кінця розуміючи, що робить, нахилився й підняв з підлоги свій револьвер. Коли розпрямився — побачив Залізняка біля вікна, теж із дулом напоготові. Той швидко повернувся, і враз Полтава побачив його таким, яким не міг собі уявити. Антон Сапіга виглядав окриленим, очі з-під окулярних скелець палали живим вогнем, обличчя пашіло, а сам Залізняк наче виріс щонайменше на цілу голову.

Так виглядає людина, що після тривалих митарств та болісних втрат досягла нарешті своєї головної, лише їй одній важливої мети.

— Ксеню, дура! — виплюнув він короткий наказ.

Оксана, та й сам Полтава зрозуміли, чого Залізняк хоче. Переляк не минув, страхи далі тримали молоду жінку сталевими лещатами, але вона все одно підкорилася й зробила, як велено. Метнулася в дальній куток кімнати, відсунула широку лавку, брязнуло відро — і ось вона тримала обома руками «дуру»: ту саму, останню з трьох саморобних бомб, прощальний подарунок Вакули. Спрацює від удару об підлогу чи іншу твердь, пригадав Полтава, ступив уперед, простягнувши сестрі руку й намагаючись взяти в неї «пекельну машинку», та Оксана мимоволі притисла бомбу до грудей, ніби це зараз було найдорожче, чим вона володіла.

— Кинеш, як зайдуть, — і ходу! — звелів Залізняк. — Через горище тікай, поки вони очухаються!

Далі, вже більше не керуючи, з усього маху вдарив у скло дулом. Полтава не знав, що робити й де тут мусить бути його місце, тож просто сильніше стиснув ручку свого револьвера, кивнув Оксані на двері сусідньої кімнати.

— Чула? Бігом на горище! Це давай мені!

Рука знову потягнулася до бомби, та Залізняк гаркнув, не повертаючись:

— Ти вже кидав раз! Прикриєш!

А потім, випроставши правицю й при цьому подавши назад голову й плечі, вистрілив через розбите вікно.

Зареготав — так заливчасто сміються діти, отримавши улюблену іграшку.

Ззовні не стріляли у відповідь. Зі свого місця Полтава міг дивитися в інше вікно, воно вело в протилежний бік двору, і там, за деревами, причаїлися озброєні жандарми, чекаючи команди старшого.

Залізняк вистрілив знову, прокричавши:

— Смачно? Смачно вам? Взяти захотіли «коліїв» голими руками? Уб’ю, царська сволото!