Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

Роман стежив за його хаотичними рухами, а в голові вже крутилася підла й гидка думка: коли він вийде, цей придурок або ввімкне все знову, або якось стане йому на заваді… На заваді — в чому? А яка, до біса, різниця! Потім розберемося. Якщо це «потім» у нього буде. А тепер йому заважають усі.

Коли електрик, закінчивши свої маніпуляції, повернувся до нього, Роман замахнувся і ударив. Убивати не хотів навіть у цьому своєму стані, лиш вивести людину з ладу. Хоча — як вийде… Зойкнувши, електрик осів на підлогу і одразу перестав цікавити Романа Ващенка. Розвернувшись на каблуках, як фігурист на ковзанах, він кинувся назад до ліфта, внутрішньо готовий змести все, що стане на його шляху. Перестрибнув через труп собаки, з гуркотом перекинув «козлика», з розгону, простягнувши руку вже на бігу, втиснув палець лівої — правиця далі стискала лом — у кнопку ліфта. Двері роз’їхалися зразу ж, Роман зайшов і натиснув потрібний поверх.

З боку він виглядав божевільним.

Але й те, що він робив, було безумством.

З ліфта він вийшов з відчуттям, що лікарня — вся! — вимерла. Ще кілька хвилин тому вона гула, немов вулик, люди метушилися й кричали. Або вони не бачили Романа, або він — їх. Бо зникнути в одну мить всі не могли. Хоча це теж згодом, коли все буде позаду. Зрештою, довкола відбувається таке, що статися може будь-яка гидота. Ващенко кинувся прямо по коридору, туди, де бачив розподільний щит.

Бігом — сильно сказано. Несподівано тіло наче налилося свинцем, ноги немов застрягали в сипучих пісках, пересуватися стало неймовірно важко. Якщо не сказати — неможливо. Не сміти так думати! Все можливо, це Його штучки, а з ними всі вже знайомі, нікого не здивуєш, так що даремно сили витрачаєш, скотина… Чи хто ти там, що ти за звір….

Собаки виникли нізвідки. З повітря, з-під підлоги, зі стін. Просто взяли і з’явилися. Тепер їх було багато, вони збилися в одну щільну зграю, яка гарчала й гавкала. Зграя рухалася на Романа. Собаки не спішили кидатися. Може, ще сподівалися його відлякати, а може… За спиною почулося «р-р-р-гав!», Роман рвучко повернувся, і тут-таки зрозумів причину звірячої неквапливості: позаду шлях до відступу відрізала ще одна зграя. Скільки їх, Роман навіть не уявляв. Рука міцніше стиснула ломик.

Коли він знову обернувся, за два кроки застиг у бойовій стійці красень доберман, явний ватажок зграї. Відступивши назад і ліворуч, ближче до вікна, аби в разі нападу захистити хоч якось спину, Роман відчув — рухів уже ніщо не сковує. Доберман, а за ним усі решта, загрозливо посунули на нього. Вожак коротко гаркнув, ніби даючи сигнал. Але раніше, аніж на нього зреагували пси, в атаку перейшла людина. В роззявленій пащі опинилася зігнута в лікті ліва рука, Роман дозволив щелепам стулитися, ударив згори вниз, ще, ще. Доберман завив від болю, зграя сахнулася, готова наступної миті дружно кинутися на ворога, збити з ніг, гризти й рвати на шматки. Жбурнувши в собачий натовп лом, Роман схопив здоланого добермана вцілілою правицею за карк, повернув його писком, який скавчав і стікав крівцею, до зграї і впевнено рушив уперед. Як і сподівався, пси не зачепили його, доля ватажка була показовою, а фактична відсутність такого збивала тварин з пантелику. Роман ішов, не озираючись, діставшись щитка, жбурнув добермана під ноги і лише тоді повернувся. Знову порожній коридор. Наче ніколи не ходили тут дикі злі собаки.

А перед ними — замкнений розподільний щит. І ніхто вже зсередини дверей не відчинить.

Ставало світліше. Стан невагомості зник остаточно, Чирва чув, як над ним бубонять людські голоси. Всі вони злилися в один, у вухах ще дзвеніло, чітко він не міг розібрати жодної фрази. Зате він добре відчував Його поряд із собою, ніхто з них поки що не розімкнув обіймів. Вони обидва — якщо можна так сказати, «обидва», — досі були на самому краєчку нейтральної території.

«Непогана була ідея. Молодець. Це не остання твоя вдала ідея».

«Ти помреш. Все одно ти помреш».

«Тобі радіти треба. Я давно помер, а ти проживеш стільки, скільки я того захочу. Ти потрібен мені. Тому жити ти будеш довго, і померти я тобі не дам. Мене ніхто не побачить, всі зрадіють, коли ти розплющиш очі. Зате мою присутність відчують, і дуже скоро. Я стомився без справжнього діла. Ти перевів мене через нейтральну територію. Ха-ха, вони вже повинні відчувати мене.»

«Я знову спробую вмерти. Разом з тобою. Зупинити мене важко».

«Ти ще не зрозумів. Уже за півгодини після того, як ти прийдеш до тями, ти сам не захочеш помирати. Бо твої бажання залежатимуть від мене. Хочеш, скажу, чого ти боїшся?»

«Цікаво. Чого ж я боюся?»

«Ти досі не зрозумів? Ти все життя жив з думкою, що можеш зробити помилку і в тебе щось може не вийти. Або що тобі перешкодить чиясь чужа помилка. Ти боїшся помилок. І ось — я тут. Я — те, чого ти боявся і що таки зробив. Я твій страх, помилка я, так, помилка, твій страх».

Чирва застогнав. Світла довкола ставало дедалі більше.

Вирвати маленький, але до біса міцний замок руками не вдалося. До того ж скалічена собачими зубами лівиця дико боліла. Невідомо чому Роману засіла в голову думка про інфекцію, зараження крові, щеплення в живіт і тому подібну чортівню.

Ломик! Ось про що треба зараз думати.