Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

— Чудово. Тільки спочатку присядемо, дівчино.

Говорив з нею незнайомий, невисокий на зріст літній чоловік з нехарактерним для людей його віку хвостиком на потилиці. Ольга не знала його, їй хотілося поділитися відкриттям з Романом негайно, але психіатр, поклавши ззаду руки їй на плечі, змусив опуститися на табуретку.

Гончаренко сидів на ліжку, звісивши ноги, і нерозуміюче дивився на людей, що зібралися довкола нього. Ольга відчула: щось сталося. І пов’язано це з появою незнайомого старого.

— Ну, як? — у короткому запитанні Фіделя Васильовича вчувалася тривога.

— Оля могла все зіпсувати. Якби ти її не втримав…

— Що зіпсувати? Е-е, люди, що у вас тут діється? — Оля закрутила головою, переводячи погляд по черзі на кожного з чоловіків. — Я зрозуміла все!

— Дуже добре, — сивий незнайомець, судячи з усього, з якоїсь причини встиг стати головним у цій палаті і в цьому товаристві, говорив спокійно, дивився пронизливим поглядом. — Я сам хотів би знати все, та мені не дано. Не дивіться так на мене, жартую. Ви, як я розумію, Ольга Нечваль. Наш головний біль — ваша заслуга, правда?

— Ви… про що? Який біль?

— Заспокойтеся. Мене звуть Павло Степанович. І якби ви не допомогли витягти нашого пацієнта, — кивок у бік мовчазного Гончаренка, — з того світу, ми б усі не перезнайомилися, і проблеми, пов’язані з нічними кошмарами, нас би не поєднали.

— Це в Анатолія з дитинства! — Ольга не могла далі вислуховувати зовсім незрозумілі їй промови.

— Цілком правильно, — тон старого насторожив Ольгу, та зупинятися вона не хотіла, слова, звернені в першу чергу до художника, полилися з неї сумбурним потоком:

— У вас був вітчим. Я знайшла вашого класного керівника, сусідів. Думаю, вітчим тероризував вашу родину. Матір, сестру, вас. Як і що — подробиць не знаю. Тільки це сильно позначилось на дитячій психіці. І щось, пов’язане з дитинством, не дає спокою досі. Мати й сестра ваші вже пішли. Відчуваю, їхні смерті також пов’язані з тими обставинами. Колишня ваша сусідка тяжко хворіє, вона теж спілкувалася з вашим вітчимом. І відбувається щось, чого ніхто не може второпати, — вона перевела подих і запитала голосніше, нахилившись ближче до Анатолія: — Що це, Толю?

Замість нього знову заговорив Чирва:

— Ви молодець, Олю. Вітчим приходить до нього уві сні. Спочатку він не давав спати матері. За нею була сестра. Тепер — Толик. Але це набагато серйозніше за звичайні дитячі комплекси, страхи і травми. Це — не просто нічний кошмар.

І Роман, котрий чув, що говорив Гончаренко під гіпнозом, і Ольга, котрій вдалося розкопати важку історію його родини, і Фідель Васильович, який взагалі нічого не розумів, — усі в очікуванні подивилися на Чирву. Він повів далі:

— Знаємо ми ще далеко не все. Не хочу вас лякати, але якщо це те, про що я думаю, і ми не вживемо заходів, Анатолію насправді краще померти. Для загальної безпеки, і нашої з вами передовсім.

Тепер усі повернулися до художника. Він так само сидів, звісивши худі руки між коліньми і опустивши голову.

— Ми вже знаємо багато що, Толю. І решта того, що ви нам розкажете, не вийде за межі цієї палати. Ми хочемо врятувати не лише вас, себе, а й усіх, хто…

— Я вже намагався, — перебив Чирву Гончаренко. — Вдруге у вас нічого не вийде, — він підвів голову, очі недобре блиснули. — Я вже вбивав Його.

Історія була довгою, дивною, страшною і бридкою. Вона лякала саме тим, що викликала відразу. Всі четверо всотували в себе кожне слово Гончаренка, як звичайна людина намагається не пропустити нічого, що може розкрити чужий неприємний секрет. Так дивляться найбільш неприємні сцени з фільму жахів, заради яких, власне, фільм робили, яких усі чекали, аби опісля згадувати та переказувати таким самим любителям адреналіну. Тільки все, що вони чули, не було вигадкою кіношника. Це сталося насправді. Це триває.