Розділ сьомий Забавки з крокодилами

Гадаю, у багатьох з вас після прочитання мого монологу, в голові зародилась надокучлива думка, що якийсь цей Кідрук геть притрушений. Я не сперечатимусь. Лиш замість часткового виправдання можу повторити: напевно, мені не дуже вдається пояснювати речі, які особисто для мене є цілком очевидними.

Разом з тим, я певен, що в декого з вас, шановні читачі, десь над животом зародилося плюскітливе хвилювання, за яким у довбешці почали вискакувати різні і, здавалося б, абсолютно чужі думки. Наприклад, про те, що ви ніколи не сідали за кермо спортивного мотоцикла, жодного разу не розганялись до 200 км/год на автомобілі, не стрибали з літака із парашутом, не спускалися на човні гірською річкою, не пірнали з аквалангом тощо. Я вас вітаю: відтепер ця каламуть не відпускатиме вас, ночами терзаючи мозок, отруюючи ранки в’їдливим почуттям незавершеності. Тож вам я можу порадити одне: не питайте «чому?». Якщо вас справді цікавить відповідь, спробуйте хоча б один раз утнути щось навіжене, божевільне, екстремальне. Посмакуйте на губах небезпеку. І тоді — звісно, якщо вам сподобається — ви самі все збагнете, і більше не ставитимете дурних запитань…

Після вечері ми ще довго сиділи за столом на веранді у Фабіо: згадували насичений подіями день, сміялися один з одного і упивались історіями, які розказуватимемо друзям та рідним про рибалку на піраній.

— Якщо чесно, пацани, я досі не можу оговтатися, — казав Ларік, розлігшись на лаві коло столу. Хлопець поклав забинтований палець собі на груди і час від часу ніжно його погладжував. — Мене куснула піранья! Нє, ну де таке чувано? Напишу колєгам SMS — так ніхто ж не повірить! Скажуть, що валяється, поганець, десь на пляжі в Ріо і пише людям усякі дурнуваті жарти.

— Твоя правда! — всміхаючись, ствердно кивали головами Дімон з Алексом.

— Чуваки, а ви можете уявити, — роздумую я вголос, — найгірший варіант: якраз у розпал рибалки наш човен перевертається!

Всі на хвильку мовкнуть. Перспективний юрист з Київради перестає гладити свій постраждалий палець і вкривається мертвотною блідістю.

— І що? — не зрозумівши, обережно перепитує Алекс.

— Ти тільки прикинь, Саньок, — відказую напарнику, — ми ж майже нікому не казали, що їдемо в Бразилію. Більшість непосвячених думають, що ми пороз’їжджались, хто куди: хто в Єгипет, а хто в Карпати на лижах кататися. Еге?

— Ну…

— Уявляєш обличчя когось із наших клієнтів, скажімо, Марка Аполлінарійовича, який після Нового року зателефонує в офіс і попросить секретарку покликати Максима Івановича, ге?

Алекс уже гигоче, розуміючи, до чого я веду. Я тим часом продовжую:

— Людина щойно після свят, відгодована, відпочила і задоволена, готова з новими силами взятися за великі діяння, з чудовим настроєм дзвонить, щоб проконсультуватися… Та де там! Хе-хе! Дуля тобі, а не консультація! Секретарка у відповідь кахикне і чемненько проторохкотить: «Ви знаєте, Максима нема… уже нема». Проте Марк не здаватиметься: «А де він? Він хіба ще не повернувся з Карпат?». І тут секретарка прицмокне язиком (вона у нас вміє) і з гордістю випалить: «А от і не вгадали, шановний! Які Карпати? Його піраньї у Бразилії з’їли!».

— Га-га-га! — регочуть пацани.

— А про тебе, Лаврентію, в Київраді ходитимуть легенди, — правлю я далі (мене, знаєте, як письменника, часто тягне пофілософствувати на високі теми). — Люди розказуватимуть: «Був у нас колись юрист молодий… Діловий такий, перспективний, сталева хватка у хлопця була… Е-е-е… Що? Питаєте, де він зараз? Та нема вже — минулого року піраньї захавали…».

Я міг би одним махом увійти в історію, ставши першим українським письменником, якого з’їли піраньї. На жаль, цього разу не пощастило…