Розділ «Хеппі-енд для хлопчиків»

— Так от… — почав я.

Дівчина, підперши кулачком підборіддя, дивилась на мене. Вона знову всміхалась — всміхалась тепло і приязно. Серце підскочило у мене в грудях. Вона готова мене пробачити?! Я не міг повірити власним очам!

«Для чого? Для чого, чорт забирай, я сюди приперся?…». Якесь моє інше, підсвідоме «я» тим часом наполегливо намагалось достукатися до здорового глузду, настирливо терзаючи свідомість: «Агов, чувак! Ти що, бляха, виробляєш? Блекоти об’ївся, га?».

Втім, підбадьорений виглядом Марусі, котра, здавалося, готова була от-от кинутись в мої обійми, я… гепнувся на одне коліно. Клянуся Богом, я не знаю, що за таємнича сила примусила мене опуститися навколішки!

— Ти знаєш, я… — пробую наново почати вирішальну промову, але знову зависаю на половині першої фрази.

Дівчина тим часом зробила крок уперед і нахилилась до мене. Її обличчя опинилось прямо наді мною, я відчував тепло її дихання, кучеряве волосся майже торкалося мого напруженого лоба.

«Для чого це все? Що я тут роблю?… Букет червоних троянд і „рицарська“ стійка. Дідько, от ідіотизм!».

І тут замість того, щоб прощебетати щось розумне, тим самим оформивши наше примирення, я неждано-негадано відкидаю букет убік і рвучко зриваюся на рівні ноги. Відтак хапаюся за голову, починаю нелюдськи горлопанити «а-а-а-а-а-а!!!» і… прокидаюся.

— А-а-а-а!!! — продовжую репетувати вже прокинувшись. — Фуф! Фуф!

Постіль зіжмакана, подушка валяється під шафою в іншому кутку кімнати, простирадло мокре від холодного поту. А сам весь тремчу, неначе пекінес, якого випустили побігати на подвір’я посеред зими, і голосно аж до непристойності клацаю зубами. І присниться ж таке, Боже правий! Наче й не їв нічого важкого на вечерю, а тут такий кошмар, що недалеко й до інфаркту.

Витерши простирадлом краплини поту з обличчя, я підірвався і кинувся на кухню, шукаючи чого-небудь заспокійливого. «Валер’янка, — гупало мені в голові, — мені потрібна настоянка валер’янки. Швидше. Або корвалол… краще корвалол…». Тремтячими руками я промацував полиці підвісних шафок, коли раптом згадав, що ніколи в житті не пив ні валер’янки, ні корвалолу, і що їх, відповідно, нема, і взагалі ніколи у мене не було. «Господи, дай що-небудь, — подумки благав я, — будь-що седативне!». Різким рухом я розчахнув дверцята холодильника і напруженим поглядом окинув його вміст. Ковбаса! У мене є докторська ковбаса! Не довго думаючи, схопив товстенний кавалок і запхав його до рота. Майже не розжована блідо-рожева маса пропхалася стравоходом і приємно булькнула, досягнувши живота. Фуф… За хвилину мене попустило, і я зрозумів, що врятований. Ковбаса — це наше все! Поки є дешева докторська ковбаса, ми, мужики, не помремо.

Дрож у кінцівках остаточно минула і думки прояснились. Я глипнув на годинник. Шоста ранку. Подумалось, що після такого морального потрясіння я навряд чи засну. Тож я повернувся у кімнату, всівся на ліжко і взяв до рук мобілку. Набрав номер Алекса.

— Ти не спиш? — спитав я.

— Вже ні. А що трапилося? — відказав Алекс.

Схоже, мій голос ще тремтів після нічного жахіття.

— Та нічого особливого. Кошмар наснився, — пояснив я.

— Що саме?

— Ну… — зам’явся я, — крокодили.

— А-а-а. Ну, так. Крокодили — це дуже страшно, — сонно пробурмотів мій товариш.

— Чувак, — сказав я, — треба щось робити. Навіть не знаю… Напитися чи щось таке… А то я… мені… Словом, сниться мені тут незрозуміле всяке.