Розділ «Арканумські історії»

Острів Зиз

Поблизу Арканума на острові Зиз живуть цвірінькаючі собаки. Ці рідкісні звірі сидять на гілках і співають наче птахи. Вони також несуть яйця, але ніколи не в'ють гнізд, а дозволяють яйцям випадати з-під кудлатих хвостів і гепати на землю де попаде. Оскільки яйця потрапляють у лайно, яким собаки запаскудили усе довкола, то вони не розбиваються і спокійно собі в тому лайні вигріваються. Зрештою, ці яйця відрізняються від усіх інших волохатою шкаралупою. Коли таке яйце прикласти до вуха, то чути, як там якесь падло бурчить і копошиться.

Весь острів – це, власне, лайно на лайні, яке залайнячило лайно доісторичне і в результаті з'явився суто гівняний острів з гівняним пейзажем гівняного кольору. Цікаво, що й небо вгорі над островом типово гівнячкового кольору. І дерева, на яких сидять собаки, – це, фактично, висотні купи лайна, з якого ненька-природа начудила справдешні шедеври.

За тисячі літ навіть у такому несерйозному продукті, яким є гівно, може зародитися життя. Це вже доведено. Але на острові Зиз бачимо справжній апофеоз гівняного ренесансу. Все, абсолютно все тут гівняної барви і всіх її відтінків.

Донедавна наша преса уникала гівняних висловлювань, і барви острова Зиз подавалися яко медові. Але ж мед – це те саме гівенце, тільки бджолине.

Коли я в супроводі двох чарівних арканумок ступив на острів, мене вразило, що лайно має аж таку велику гаму запахів. Я нюхав квіти, гілля дерев, маленьких гівняних метеликів – і все це мало свій, ні з чим незрівнянний аромат. Вперше я відчув гівно в його первозданності, без домішок інших запахів. В цьому було щось святкове й урочисте. Я пізнав суть гівна, його природу і велике майбутнє, котре чаїлося у його глибинах.

Ми прогулювалися островом і милувалися чудовими краєвидами. Арканумки запропонували роззутися, і я з задоволенням наслідував їхній приклад. Адже ніде на землі, крім острова Зиз, людина не може почуватися так вільно і розкуто, бо тільки тут вона позбавлена небезпеки ступити в гівно, оскільки гівном є все, що тебе оточує. Тільки тут перспектива бути обісраним лякає не більше, ніж у нас попасти під сонячний дощик. Арканумки були науковими працівниками академічної установи і все мені терпляче пояснювали.

– Ми працюємо зараз над важливим відкриттям, яке називається антигівнізацією, – розповідали вони. – Отже, процес перетворення продуктів у гівно всім давно відомий. А ось як домогтися зворотнього процесу – цього ніхто не знає. Професор Дупик запропонував за допомогою спеціальної помпи запомповувати лайно назад туди, звідки воно вийшло. За його розрахунками, через кілька годин із рота повинні вилізти харчі. Професор Попик довів, що цей спосіб має одну ваду – всі харчі з'являтимуться не окремими продуктами, а суцільною розжованою масою, що, звичайно, дуже знижуватиме ефект антигівнізації. Тепер ця теорія називається теорією Дупика-Попика. Або навпаки.

– І що, на цьому дослідження не зрушилися з місця?

– Чому ні? У нас уже працюють грандіозні гівностанції, на яких перетворенням гівна на харчі займаються спеціальні машини. Поки що ми ці харчі випускаємо виключно на експорт у малорозвинуті країни. Зокрема у вашу.

– Чому так?

– Бачите, вони не відповідають нашим вимогам. Зокрема, не вдасться поки що позбавити їх легкого гівняного аромату. Невже ви ніколи не пробували, які ці продукти на смак? Адже ми відправили їх у гуманітарній чи то пак гімнотарній дупомозі.

– На жаль, не довелось. Гуманітарна допомога поширюється серед бідного населення, а я до нього не належу.

– Для бідних нам навіть гівна не шкода. Взагалі, гівно у нас застосовується і в архітектурі. Після випалення з нього виготовляється чудова цегла і черепиця. Роблять із гівна також глечики, горнятка й макітри. Гівно, змішане з гравієм, виявилося ідеальним замінником асфальту. Наші електростанції працюють лише на гівні. Недавно професорові Пуркевичу вдалося навіть виділити з гівна мирний атом. Деякі народні умільці гонять з гівна спирт. Одним словом, геть у всіх галузях нашого життя відбулася справжня гівняна революція. Недаремно ще Пліній сказав: «In hivno Veritas!», себто «Істина в гівні!»

Мовби для підтвердження цих слів обидві арканумки сіли собі навпочіпки й наклали дві симпатичні купки. Перша мала вигляд Пентагону, а друга нагадувала Вавілонську вежу. Може, деінде мене б таке видовище обурило, але тут я сприйняв це весело і з захопленням. Скажу навіть, що у мене з'явилося було бажання так само відзначити своє перебування на острові подібною пам'яткою, але не посмів таки конкурувати з їхньою архітектурною

майстерністю.

Щоби детальніше дослідити острів, я попросив арканумок залишити мене з гівном наодинці і приїхати за мною через тиждень.

Дуже хутко я зрозумів, що коли тут гівном є все, то гівна, фактично, нема. А якщо гівна нема, то це – найдосконаліша територія на планеті. Недарма ж арканумки сказали мені, що гівняний острів – це вже сформована для логічного мислення маса і що в недалекому майбутньому нам вдасться увійти з нею в контакт.

Все відбувалося на моїх очах. Першого дня, в понеділок, гівно почало булькати, а з кожної тріснутої бульбашки виділялася маленька гівняна хмаринка і піднімалася вгору. Цьвірінькаючі собаки занепокоєно стрибали по гілках і чхали, коли хмаринки наближалися до їхніх носів. Час від часу показували на мене лапами і люто блискали очима. Мабуть, видавалося їм, що саме я винуватець цієї чудасії.