Розділ «Арканумські історії»

Другого дня, у вівторок, клекотів уже весь острів, як велетенська пательня з кашею. Смерділо так, наче одночасно перднула уся тисяча членів Арканумської академії. Навіть собаки, і ті затуляли лапами і хвостами носи й намагалися вже какати якомога рідше.

Я ж не знайшов способу мудрішого, як самому навалити в штани, і тепер просто упивався рідним моєму серцю запахом. Що не кажіть, а таки наше національне гівно не тільки не поступається кращим зразкам західного, а в окремих випадках навіть його переважає як букетом неповторного аромату, який неодмінно, наче легендарне євшан-зілля, нагадає вам про покинуту домівку, так і своїм ніжним кольором, який одразу викличе на згадку відому пісню «Знову цвітуть каштани».

Тільки тут я зрозумів, наскільки ми недооцінювали наше українське лайно, ніколи його не ставлячи поруч таких безперечних здобутків нашої культури, як борщ, вареники, сало, ковбаса і кишка. Я вже не торкаюся тут духовних здобутків, оскільки лайно все ж таки матеріальна культура, незважаючи на те, що має також і деякий стосунок до культури духовної, розливаючи довкола себе оригінальний дух або, коли хочете, ауру. Ми дивилися на своє лайно як на щось другорядне і пусте, бачили в ньому лише продукт фізичного збочення, а знаходилися навіть такі мудрагелі, котрі бідкалися тим, що занадто вже багато ми лайна продукуємо і що скоро наша квітуча земля виявиться суцільним лайном. Дехто добалакався вже до того, що, може, й планету Земля варто перейменувати на планету Гівна.

А тим часом наші мужні емігранти ще понад сотню літ тому вивезли зразки українського лайна за кордон і таким чином сильно збагатили зарубіжну культуру. Процес збагачення й досі триває. Однак я вважаю, що це не що інше, як розкрадання національних скарбів. Вивіз гівна слід припинити нарівні з вивезенням золота і творів мистецтва. Пройде час, і так само, як тепер вимагаємо повернення скарбу гетьмана Полуботка, – почнемо вимагати повернення наших національних святинь. І вже бачу той день, коли з різних куточків світу летять до нас літаки і замість жебрацької гуманітарної допомоги везуть нам наші гівняні надбання. Так і хочеться вигукнути: «Українське гівно всього світу, єднайся!»

На жаль, значна маса нашого несвідомого населення не розуміє, яке значення для нашого духовного відродження може мати створення пантеону національного лайна. Взагалі, слід у кожному місті відкрити музеї лайна, де можна було б демонструвати ті зразки, що їх випродукували видатні особистості нашої епохи. Для цього всього не обійтися без скромних народних пожертв. Досить лише кинути клич, і до Центру Гівнознавства почнуть надходити слоїки, мензурки, пляшечки, пуделочка і пакуночки, наповнені цим цінним продуктом.

На превеликий жаль, вирішуючи різні глобальні завдання сучасної епохи, наша Верховна Рада й досі не підійшла до вирішення проблеми національного лайна. Через те ми ніяк не можемо подолати постійного відставання від інших розвинутих країн у цій галузі.

Та повернемося до подій того дня. Пополудні трапилася зі мною ще одна пригода. Я раптом відчув у своїх штанах якийсь підозрілий рух. Щось там забулькотіло й ожило. Я вже, було, метнувся до моря, але на півдорозі схаменувся – експеримент варто довершити. Зародження нового життя у моїх власних штанах – це неабияка подія, і слід поставитися до неї фахово.

Я сів на кам'яну брилу і продовжив наукові спостереження, хоч почувався не найкраще, бо штани мої то надувалися, як бальони, то опадали і прилипали до ніг. Було мокро, але тепло.

Третього дня з хмаринок, котрі виділялися з бульбашок, почали, мов на команду, вистрибувати малюсінькі чоловічки. Ці особи різної статі та різного віку з'явилися на світ в чому їх гівно породило, а тому й не дивина, що вони масово зайнялися розпустою та парувалися де попало і з ким попало.

Дуже мене зацікавив той факт, що не всі дрібнолюдки народилися голими, бо були серед них і такі, що явилися в чорних костюмах, в чорних капелюхах і з чорними портфелями.

Якась нерозумна сила звела їх докупи, і тепер вони стояли на горбку, жваво обговорюючи поведінку своїх співвітчизників. Нарешті вони щось-таки вирішили і, поки одна група хутенько скатуляла з лайна масивні столи, інші виловили кількох голих суб'єктів і припровадили їх до панів за столами.

Співбесіда тривала недовго, але наслідки її були очевидні: голі суб'єкти збігали з горба, ховаючи в жменях непристойні частини своїх грішних тіл. Неофіти йшли в маси і несли ідею гріха. Пара за парою розбігалися на всі боки в пошуках якихось лопухів чи іншого причандалля, котрим було б можна затулити відомі місця.

Проте, не все тут пішло так гладко. В той час як більшість осіб зімпровізувала щось на зразок одягу, то відразу стала помітною та меншість, яка цього не зробила. Це, звісно, не на жарт обурило добродіїв.

Розправа була недовгою. Голодупків запроторили у концентраційний табір і зайнялися їхнім перевихованням.

На четвертий день харчі в мене закінчилися, і я покинув свій спостережний пункт, намагаючись відшукати щось їстівне.

На узбережжі росло кілька кокосових пальм. Я підібрав один горіх, розколов його і перехилив до рота, але тут же виплюнув. Я згоден був жити в гівні, ходити по гівні, зрештою, і сам згоден називатися гівном, але їсти гівно – це вже занадто.

Однак голод не тітка, та й гівно – не сірчана кислота. Наступного горіха я перехилив до рота одним махом. Проковтнув цей дар місцевої природи і завмер, очікуючи наслідків. Вони не забарилися. Все, що я випив, чемно повернулося назад у ту саму шкаралупу, яку я тримав у руках. Разом зі вчорашнім обідом. Я вилаявся і шпурнув шкаралупу з безцінним напоєм у море. І тут я помітив у воді риб, котрі ліниво перебирали плавниками серед укритого мохом каміння. Мали вони зовсім не гівнистий вигляд.

Я хутенько піймав дві тлусті камбали і закопав їх у лайно. На незначній глибині воно було таке гаряче, що риба стушкувалася на славу. Легенький запах гівенця додавав деякої пікантності.

Коли я повернувся, то побачив, що перевиховану частину народу вже було звільнено, а впертих розпусників прив'язували до хрестів.

– Історія повторюється, – зітхнув я.