Розділ «Прекрасна Емма Зунц»

– Почекай, мій милий, ще один тиждень і я з превеликим задоволенням побумбляю з тобою.

Чекав я, коли мине цей тиждень з таким нетерпінням, що навіть взуватися забував і ходив по хаті босий, а Емма казала – скільки я буду тебе взувати, мусиш вже й сам раду давати.

Нарешті настав той благословенний день, коли я нагадав Еммі про її обіцянку.

Емма зиркнула на календар – а що, чи справді вже минув тиждень?

– День в день! – аж нетямився я від щастя.

– А котра година?

– Десята.

– Тоді, мій любий, ще дві години потерпи.

– Терпів місяць, терпів тиждень, то й дві години потерплю, – відказав я і, лігши на канапу, віддався теплим мріям про те дивовижне бумбляння, яким має нагородити мене моя любов, я молив Бога, щоб дав мені силу і діждався я розкішної хвилини в добрім настрої і готовності, а не так, як це було нераз, коли Емма починала мене взувати, а мені ногу корчем зводило, пальці коцюрбило і вона ніяк мене взути не могла, хоч і як намагалася, аж стогнала й зубами скрипіла і навіть лаялася, а то навіть було раз оглушила мене, розбивши на голові трилітровий слоїк маринованих шпаків, а все одно не взула, як слід.

Після того купила собі песика, назвала Ромео і почала взувати його, песик був дуже слухняний і в міру дурний, а я тішився, що лишила мене Емма нарешті в спокої.

Аж ось бемкнула нарешті дванадцята година, я зірвався, весь трясучись від млосного нетерпіння.

– Дванадцята! – закричав я.

Емма уважно подивилася на годинника:

– Ну що ж, тепер будемо бумбляти, підійди до мене.

Я підійшов, відчуваючи, як рясно потом сходить моє тіло, як весь я трясуся, і в голові моїй б'ють малинові дзвони. Емма сказала:

– Роби як я, – і, надувши ніжні свої губки, почала бринькати по них пальчиком: бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум!

Те саме вчинив і я, спочатку в мене вийшло не так дзвінко, але за хвилю забумбляв незгірше від Емми, далебі мені це вдавалося куди успішніше, аніж те противне взування, і я віддався всепоглинаючому божественному бумблянню так самовіддано і без пам'яті, що втратив уже лік і годинам, і дням, і не цікавить мене вже ані їжа, ані питво, ані солодощі, а тільки одне-єдине бумбляння, яке тепер займає увесь мій вільний час, ба навіть вночі, коли я міцно сплю, сниться мені не що інше, як те саме бумбляння.

Поволі я зсихаюся, малію, карликію, бо ж нічого не їм, а тільки лежу і бумбляю, і вже забумблявся так, що Емма мусила мене сховати в сірникове пуделко й поставити на шафі, щоб, чого доброго, песик Ромео помилково не зжер мене.

Я лежу собі й бумбляю, і колись, коли Емма нагадає про мене, зніме з шафи, порох здмухне і спитає, чи я щасливий, що вийшов за неї, то відкажу: «О Еммо! Я найщасливіша істота на землі!»

Але мені від того легше не стане.