Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Столи трохи не гнулись од важкої дорогої посуди, котрою були заставлені од краю до краю. На столах лисніли ряди срібних тарілок, полумисків, срібних позолочених здорових кубків та пугарів, срібних пляшок та невеликих бутлів з горілкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучні, але чудернацькі форми. Кругом з усіх боків краї столів були застелені білими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальці. Столи аж лисніли од срібла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрі запопав у свої руки гетьман Виговський.

Гетьман налив чарку горілки, поздоровкався з усіма і випив. Срібна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не літала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарівниця заворожила її крила. Гетьманша тільки пригубила чарку і не випила й півчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотілось випити й по другій, й по третій. Сам гетьман, хоч не любив пити і ніколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його і неначе говорила очима: «І сам не пий другої чарки, і не смій частувати більше гостей!» Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесі, не посмів сам пити і других не посмів частувати.

Почали подавати страву. Гості трохи розохотились, повеселішали і почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тільки двоє: пан Беньовський, як королівський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманші. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом і більше мовчала. За другим столом, де сиділи молоді гості, панни та молоді козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сиділа дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архієреї. Та особа, перед котрою не насмілювались дуже голосно говорити і кричати усі гості, була молода гетьманша-шляхтянка. Після другої потрави невеличка чарка знов пішла кругом стола і вернулась до гетьманші. Гетьманша і в руки не взяла чарки і посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька, зовсім – таки не козацька чарка тільки дражнила навіть стару осавулиху Лютаїху.

«Ну, не вп'юся я за обідом такою чарочкою! – думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. – Не встигнеш притулити чарку до губів, а вже й дно видко. Правду казав мій Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!»

Одначе за обідом осавулиха примітила, що потрави були смачні й непрості, бо їх готував варшавський кухар. В кінці обіду сам гетьман поналивав для усіх гостей кубки венгерським міцним вином. Кубки були чималі, але не ті здоровецькі, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.

Потрав подавали багато, але гості не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак і апетит в гостей, а гетьманша мовчала і не дуже припрошувала гостей їсти й пити.

В кінці обіду на столі поставили плачинди. Осавулиха помітила, що на тому кінці стола, де вона сиділа, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили більшу, але гіршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрізала шматок плачинди, поклала на срібний полумисок і подала гетьмановому батькові, а другий шматок поклала на тарілочку і поставила перед осавулихою, а потім вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.

«Честь мені оддає… це недурно… Гетьманша запобігає в мене, піддобрюється до мене… Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синові старостів слати до Маринки», – подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примітила навіть подірявлені Маринчиними пальцями тонісінькі коржі.

Ще подали дві солодкі потрави на меду. Гості ще випили по одному пугареві вина. Розмова пішла голосніша. Навіть молоді козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всі неначе шепотіли і говорили нишком: в здоровій світлиці неначе шелестіло листя на тихому вітрі. Тільки принизуватий різкий голос Беньовського розносився по хаті, неначе різкий свист вітру в шумі та шелесті листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польські давні порядки, нарікав на московських воєвод та бояр і доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигідніша спілка з Польщею та з польською шляхтою.

Якось дуже тихо й нешумливо гості встали з-за столу, перехрестились до образів, подякували гетьманові й гетьманші за обід. По всьому було знать, що обід був невеселий для гостей, хоч і смачний. Всі неначе сповнили не дуже приємний обов'язок, промкнутий наскрізь нудьгою, і похапцем насторочились тікати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столів. Панни перші прожогом побігли з світлиці в ґанок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затінок під вербами над водою у важку літню спеку. За ними хапком рушили молоді козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слідком за ними вийшли й полковниці та полковники. Гості розсипались по садку, посідали на лавках, на ґанку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущені з клітки на волю. Усі почували, що їм у саду під вольним небом стало легше на душі. Але старі козаки й козачки були, очевидячки, незадоволені, бо встали з-за столів, хоч не голодні, та не п'яні.

– Не те, не те, що було колись в гетьманському дворі! Не ті веселі п'яні бенкети, які справляв колись старий Богдан! – гомоніли нишком старі полковники.

Незабаром винесли в садок стіл, а на столі поставили срібні жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горілки і дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срібні кубки та кухлики, здорові й маленькі. Гетьманша запросила гостей до варенухи і своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисі. Медовий та винний дух з кубків та кухликів розлився попід грушами і змішався з важкими пахощами квіток, васильків, м'яти, рути та гвоздиків. Гості кинулись до столу, як бджоли до меду, і обступили стіл. Солодкий і наркотичний дух варенухи в гарячому повітрі приманив навіть паннів з садка, приманив і бджіл з великих пасік. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.

– Цього добра можна дати й паннам, тільки не по кухлику, а по чарці, – сказав гетьман. – Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарці цього добра.

Принесли чарки, і Катерина поналивала і роздала паннам.

– Мені дайте не чарочку, а кухлик! – крикнула Христина.

– А то навіщо? Ти ж панна, – обізвалась гетьманша.

– Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться мені знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, – сказала Христина.

– Почнеш співати, а потім, може, підеш і танцювати, та ще й без музик, – сказала Катерина. – Але я тобі не дам здорового кухлика.

– Та дай-бо, Катерино! Мені хочеться спробувати, яка я буду п'яна, – говорила Христина і вхопила кухлик з варенухою.

Катерина одняла од неї кухлик і подала їй невеличку чарку.