Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Та дайте, пані полковнице, і паннам по кухликові! то, може, вони нам і заспівають якої веселої. От і нам, старим, буде веселіше, – сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик і подавши його Маринці.

Маринка подякувала і не схотіла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.

– Я не хочу бути п'яною і нецікава знати, який то буває чоловік п'яний, – сказала Маринка.

Гості розговорились. Розмова пішла голосна й шумлива. Міцна пахуча варенуха зразу вдарила усім в голову і забила памороки. На чистому повітрі, під гіллястими грушами гості забули і про гетьманшу, і про її шляхетський етикет, занесений у вольний козацький край. Декотрі з гостей не церемонились: приступали до столу і самі наливали собі по другому кухликові. Гаряче повітря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетіли бджоли з ближчих Богданових пасік і вкрили стіл, падали в порожні кухлі, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлів: дзижчали і билися, неначе й вони стали п'яні од вина та меду, змішаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджіл хусточкою. Полковниці скоса поглядали на жбан, на гетьманшу. Їм хотілося випити ще по одному кухликові, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.

Випивши по чарці варенухи, панни і справді повеселішали і стали жвавіші й сміливіші; вони почали бігати по стежках і доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна і розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша і не думала просити її.

«Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? – думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. – Це диво та й годі! Я знаю добре, що й шляхтичі, й князі скрізь добре кружляють горілку й вина, добре п'ють і впиваються незгірше козаків. Але ж і добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! І з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горілку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться мені отієї варенухи! – Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша і не думала частувати її вдруге. – Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носі отой солодкий та перцевий дух! – думала осавулиха, але таки не насмілилась просити в гетьманші другого кухлика. – Ця гетьманша не частує, а тільки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер світ настав! Ох-ох!» – І осавулиха глянула жалібними очима на жбан варенухи і трохи не заплакала.

Панни бігали й пустували. Трохи запаморочені матері не дуже наглядали за ними. Молоді козаки бігали з паннами і ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сільськими дівчатами. Солодкий дух варенухи, свіже повітря, і світ ясного дня, і пишний садок, і Маринчині очі розворушили серце молодого Зінька, неначе залоскотали його. Зінькові забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка і напитись з її гарячих рожевих уст розкоші, щастя, кохання.

– Панни, а давайте грати наввипередки! – гукнув Зінько. В його була думка догнати Маринку і хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.

– Ми не граємо наввипередки з хлопцями! – обізвались панни.

– А я буду грати! Ану, Зіньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? – крикнула Христина.

Зінько став вряд з Христиною, і вони обоє покатали по траві. Христина покатала, неначе полетіла стріла, кинута з тугого та цупкого лука, і випередила Зінька.

– Зіньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечірньому прузі! – гукнула з-за кущів осавулиха.

– Потривайте, мамо! Ми ще трохи побігаємо по садку, – обізвався Зінько.

– Ти б, мабуть, і до світа бігав з дівчатами, але в мене од сидіння вже й спина заболіла.

Осавулиха наблизилась до купи паннів і пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матір і просила передати од неї поклін, як вона поїде до Києва і побачиться з своєю матір'ю.

– Прощайте, панни! Прощай, Маринко! – сказала осавулиха дуже ласкаво і поцілувалась з Маринкою. Маринка поцілувала осавулиху в руки.

– Запрягай, сину, коні, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гістьми, – сказала осавулиха.

Зінько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку і насилу поволік ноги по стежці: йому так хотілось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти ніч до самого сонця… «Ой дівчино моя мила! Оддав би за тебе усі битви, за твою красу, за твої очі оддав би свою козацьку славу!» – думав Зінько, запрягаючи коні в віз.

– Поклоніться ж од мене старому Демкові і скажіть, що я дуже, дуже невдоволений, що він не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дірка. Скажіть йому, осавулихо, що я його жду в гості, бо такий гість завсіди буде для мене приємний, – говорив гетьман осавулисі на прощанні.

– Кланяйтесь вашому старому і од мене! – промовив пан Беньовський. – Скажіть йому, що я не забув про його, що не забув про його і польський польний гетьман Потоцький, і наш найясніший король, що король готовий і тепер показати свою ласку до його, – говорив на прощанні Беньовський, маючи на думці притягти до згоди з Польщею стару козацьку партію Лютая, дуже ворожу до поляків.