Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Гості почали прощатись і роз'їжджались. Між ними не було ні одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.

– Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, – говорила осавулиха дорогою до сина. – Ця гетьманша і її гетьман чи скупі на вина та на меди, чи не люблять п'яних.

Вже смерком Зінько з матір'ю приїхали додому. Старий Демко сидів на ґанку і ждав їх з вечерею.

– Ну, що ж? Добре вас вітала гетьманша на своїх шляхетських іменинах? – спитав старий в жінки.

– Було що їсти, та не було чого пити, і принуки не було, – сказала осавулиха. – Гетьманша привіталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обійшла кругом столу двічі чи тричі, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетські перини і більше не вставала до гостей. Ліниві чарки в цього гетьмана! Ой ліниві! Ой Господи! Як то міняється світ! як то міняються люди! Ой-ой-ой!

– Я це знав добре і через те не поїхав до гетьмана, – сказав Демко.

– Що правда, то правда! – сказала Лютаїха. – Од гетьмана Івана не вийдеш п'яна… Кланявся тобі гетьман і запрошував до себе в гості, навіть сердився, що ти не приїхав сьогодні до його в гості.

– Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, – сказав понуро Демко.

– Ще й пан Беньовський велів передати тобі поклін і казав, що польний гетьман Потоцький і досі має до тебе ласку.

Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.

– А про Маринку скажу, що кращої і добрішої невістки я й не знайду. Я і в гетьманську пекарню таки заглянула… Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичівною розтягують коржі на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, і сказала мені сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без діла.

– То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе дві плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, – сказав Демко. – Ой хитрі ви усі баби, і старі, й молоді.

– Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зінькові до Маринки старостів слати, – сказала Ольга Лютаїха. – Наш Зінько вже станівний парубок, час його оженити.

Зінько впав батькові в ноги і просив в його благословення слати старостів до Маринки.

– Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собі невістку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись і заступати тобі дорогу. Твоя мати ніколи ні в чому не помилялась на своєму віку. Дай, Боже, щоб вона і теперечки не помилилась. Я тобі не ворог. Боже тобі благослови! – сказав старий і перехрестив сина.

Зінько подякував і поцілував батька в руку, щасливий та веселий. Ніколи на своєму віку не був він такий веселий, як того вечора.

– Але пам'ятай, Зіньку, що при Маринці нам не можна буде нічого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка і нам не ворог, але не ворог вона і гетьманші. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвості, в гетьманський двір того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зіньку, що я й ти – супротивники Польщі, а гетьманові і його Олесі тільки й сниться, і привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ із грибами – держи язик за зубами! Через тебе, сину, і для тебе я мушу бути на весіллі в домі тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогів, але як на недоброхотів для України. Але… поживемо – побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе.

Згасло небо на заході. Ніч тиха й тепла вкрила землю. Висипали ясні зорі і замигали, неначе живі очі. Спокій запанував на хуторі. І стара мати, і молодий Зінько почували спокій в серці. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ґанку і згорнувши старі сухі руки на старих грудях. Не те говорили йому ясні зорі, не те шепотів йому листом старий садок, що говорили зорі, що шепотів старий садок молодому синові.

Другого дня вранці Демко сказав синові:

– Запрягай, Зіньку, коні та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостів слати і час дурно гаяти.