Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Та це я варила, – обізвалась осавулиха, – Маринка тільки накладала в горщок закришки та м'яса.

– Чи через сльози та кислиці, чи через весілля не вдався тобі борщ? – чіплявся старий до жінки.

Зінько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась і стара мати. Смутні Маринчині очі стали ще сумніші: їй все здавалось, що вона сіла за стіл обідати з ворогами.

– Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжі, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай і до простої роботи, бо ми люди небагаті й прості і не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панів, – обізвався старий, уплітаючи на всі заставки шматки печені, котрі він брав з полумиска дерев'яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.

– Я, тату, звикла до роботи в своєї матері, бо й мама робить усяку роботу, і мені загадувала робити усяку роботу, – несміливо обізвалась Маринка.

– Ото й добре!

Маринка спустила віка на очі і поклала ложку на стіл: їжа не йшла їй на думку од докорів старого свекра.

Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка і не думає паніти і береться до роботи вкупі з старою свекрухою та з наймичкою. Але він все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекрові. Вона почувала в тих жартах докір, але мовчала. Тільки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсім оговтався, звик до невістки-шляхтянки і перестав кидати докорами на Маринку.

VIII

Тим часом до гетьмана Виговського все частіше та частіше приїздили польський посланець Казимир Беньовський, дідич православної віри, Юрій Немирич та інші українські православні пани. Гетьман, задумавши оддати Україну Польщі, боявся, що не всі козаки пристануть на те, й не йняв віри козакам. Він набрав у Чигиринський полк німців, волохів, православних дрібних убогих шляхтичів і козаків, прихильних до Польщі. Зінька він не перевів в інший полк тільки через те, що за ним була гетьманшина сестра в первих. Гармати і німецьку піхоту в Чигиринському полку гетьман доручив німцеві Данилові Олівенбергові. Недалеко від Чигирина за Чорним лісом стояло напоготові найняте татарське військо. Гетьман не дуже йняв віри своїм козакам і обставив свій гетьманський двір найнятими чужинцями для своєї оборони. Старий Лютай знав про нові гетьманські порядки, про гетьманські заміри і тільки хитав з досади головою. Зінько нарікав на ті нові порядки голосно й прилюдно, невважаючи на те, що його жінка була гетьманшина родичка в первих. Незабаром після того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячі. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову і вговорив прихильників Польщі прилучити Україну до Польщі. Прості козаки мало розуміли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив зміст і тямку тієї промови в народних простих примовках та в приказках.

– Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! – закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.

Гетьман і полковники підписали ту Гадяцьку умову і постановили послати посланців у Варшаву на сейм і просити, щоб король знов прийняв Україну під свою державу. На раді постановили, що козаки пристають до поляків як рівні до рівних; козацька старшина повинна була дістати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князівством, а Виговський – гетьманом і руським великим князем.

Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив у Варшаву посланців. У квітні 1659 року польські сеймові посланці з'їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймі повинно було статись велике діло для Польщі. Король був готовий прийняти в підданство козацьке військо і всю Україну, і сейм був повинен роздивитись і розібрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в місяці сентябрі. Сейм розпочався. Король Ян-Казимір і польські магнати та сеймові посланці ждали козацьких посланців з великою нетерплячкою, а вони загаялись і не приїздили.

Варшава заспокоїлась і неначе повеселішала після важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Іван Виговський знов вертав Україну польському королеві. Ця радісна звістка пішла по Варшаві, по всій Польщі. Магнати з'їхались до Варшави, давали на радощах пишні бенкети, гуляли по тісних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавніх високих каретах, запряжених в простяж.

Грязюка на тісних улицях вже протряхла, але у вибоях і ямах стояло багно. Тісні й вузенькі улиці кишіли людьми, натовпом жидів, котрі понавозили свого краму під час наїзду панів на сейм. По всіх улицях, закутках і переулках сновигали екіпажі магнатів та сеймових посланців, котрі попривозили до Варшави своїх жінок та дочок для розваги. Скрізь мигали високі, аж під самісінькі жидівські стріхи, старомодні екіпажі, де на козлах стриміли погоничі в краківських жупанах з широкими викладчастими комірами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудові коні, запряжені в простяж, в краківських хомутах, з червоними шарфами, причепленими зверху, басували по улицях, як навіжені. В екіпажах сиділи убрані магнати, їх жінки та дочки. На паніях та паннах вперемішку манячіли то польські оксамитові червоні та жовті кунтуші, облямовані білим горностаєм, то модні заграничні сукні. Сиві парики на магнатах та магнатках були перетасовані з оксамитовими колоритними шапками чудернацьких фасонів, часом вигаданих фантазією варшавських панів та паній. Коні катали, як скажені. Весняне сонце грало на дорогих колоритних уборах панів, на блискучих краківських хомутах, на блискучій упряжі, облитій сріблом. Все це жваве, колоритне, блискуче, сновигаюче по улицях, весь цей ворушливий, блискучий розкішшю наїзд ставав у великий контраст з задимленими домками та халупками, з плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гноєм. Всі улиці були схожі на тропічні плеса та болота з смердючою гнилою водою, на котрих манячіли пречудові квітки рожевого та білого латаття, препишних квіток вікторії та колоритних лелій.

Аж у маї прибули до Варшави гетьманські посланці з України. З генеральної старшини прибув генеральний обозний Тиміш Носач, генеральний писар Груша, миргородський полковник Лісницький. Од кожного козацького полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями поїхало багато охочих людей з козацької старшини. Усіх посланців набралося двісті душ. Юрій Немирич, дідич православної віри, київський каштелян, котрий поїхав за депутата од Києва, та Прокіп Верещага, як депутат од Чернігова, були на чолі козацького посланництва.

«Козацькі посланці вже прибули! Вже приїхали! – загомоніли скрізь по Варшаві. – Слава Богу! Таки діждались! Знов настане мир між Польщею та Україною!» – говорили польські пани, углядівши, як козацькі посланці в'їхали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.

Червоні козацькі кармазини, червоні високі верхи шапок заманячіли по варшавських улицях. Баскі степові коні помішались з чудернацькими екіпажами. Незвичні до міського гаму й натовпу, дикі степові коні ставали дибки, іржали, як скажені, вищиряли зуби і лякали паній та панянок, проїжджаючих по улицях. Червоні кармазини та шапки зарябіли й заманячіли між чорними жидівськими кафтанами та шабасковими соболевими шапками. Натовп висипався на улиці, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих вже давно не було видко в Варшаві. Варшава зашуміла на радощах, заворушилась, ждучи добрих наслідків для Польщі, од приїзду ще не так давно страшних ворогів Польщі, котрі тепер самі горнулись до Польщі, запобігали ласки в польського короля.

Висипали на улицю й вигнані Богданом утікачі з України – покатоличені й сполячені українські пани, котрі повтікали з своїх маєтностей до Варшави і боялись вертати на Україну. Вони збідніли, зубожіли, обносились і проживали нужденно, не маючи часом шматка насущного хліба. В обстріпаних, в злинялих жупанах та кунтушах ці українські недоляшки стріли козаків криками ненависті. Вони показували кулаки козакам, котрі шугали на конях по тісних улицях.

– Душогуби! Льотри! прокляті схизматики! лиходії! бодай вам добра не було! – виривались прокльони слідком за козаками з натовпу. – Ви нас скривдили! Бодай вашому гетьманові Богданові земля лягла залізом на домовину! Прокляті! ви нас скривдили, нас, дітей України, українського роду, української крові!