Розділ «Частина перша»

– Наймуся до тебе, полковнику, синів твоїх учити… Та ти не турбуйся. Я щасливий, що збагнув найголовніше, воно триматиме мене і кожного, хто се пізнає, у рівновазі. Нас учили вірити в триєдиність Бога, а я пізнав триєдиність світу. Ми завжди лякаємося незвіданості макрокосму – світу, де все народжене проживає. Бо не можемо його зрозуміти. Втікаємо від нього або ж прагнемо багатства, розкошів, щоб обдурити себе, буцімто знайшли щастя. А людина – це мікрокосм, і сутність її та сама, що й великого світу. Але вона мислить, і мислення людське – третій світ. Світ, що допомагає пізнати спочатку самого себе, а потім усе інше. Це так просто! Пізнати самого себе, збагнути свої сили і приходити до великого світу зрячим, без тривог і суєти… От справді, віддав би ти мені, полковнику, хоча б одного сина в науку, я б витурив з його серця прагнення до машкари й марнославства.

Кулябка мовчав. Калнишевський опустив аж на самі очі кошлаті брови, та раптом звів їх різко догори.

– Мудруєш, Григорію Савичу. Це добре – мудруй. Та я думаю про своє. Коли кожен мій воїн почне заглиблюватися у самого себе, самого себе пізнавати, тоді не буде кому виконувати наказів, які завжди накидаються чужою волею. Яким же чином спрямуються мечі в єдину ціль?

– Ти мислиш, як полководець, – відповів Сковорода. – А чи ти усвідомив ту мету? Коли так, то вже стоїш на порозі до самопізнання. Тож подбай, щоб ця мета була не тільки твоєю, щоб зрячі, а не сліпі за неї йшли на смерть.

– Думки твої густі й поживні, як мед, філософе, – промовив кошовий. – Та я ще не бачу такої громади, яка сама б дійшла до свого вдосконалення. Мусить бути примус. Примус, що дає силу тримати зброю.

– Так, мусить бути примус, та насамперед внутрішній, що дав би силу встояти людині, коли вона залишиться без зброї. Бо що ж станеться тоді, отамане, коли шабля у нерівній боротьбі зламається?

– Поляжемо…

– Поляжуть не всі – найхоробріші. Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до думки його не привчили? Загине він. А щоб цього не трапилося, вчитися треба: кожної миті, щодня день розум свій будити – він же безмежний. Коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь. Прийде час, притулять губку, черкнуть кресалом – і воскресне вогонь у себе вдома, і не треба буде ходити за ним по сусідах – просити і кланятися.

Сковорода сперся потилицею до стовбуру яблуні й дивився в небо, що горіло останніми відблисками сонця. Напливало надвечір'я. Спіймав на собі погляд Павла.

– До Петербурга хочеш? – спитав. – Що ж, Петербург не каторга. В цьому городі багато людей зі світлими умами. Та є у ньому заслання духовне – двір. Там треба остерігатися людей письменних, що бажають ходити в шатах, люблять вітання на торгах і перші місця на бенкетах. Там треба уподібнитися пальмі: чим міцніше стискає її камінь, тим швидше й стрімкіше здіймається вона догори.

– Тоді вона може зламатися від дужого вітру, – відказав Павло.

– Пальма сягає кроною до неба, а корінням до води. Небо – мудрість, а вода – живиця рідного люду. Пізнай добре свій народ, а в народі себе. Будь ти лях, чи француз, чи татарин – знайди своє місце. Бо на своєму місці все чисте, красне і не підроблене. Деревина міцна на своєму ґрунті.

Мовчали потім. Кожен думав про своє. Кулябка, певно, марудив душу думками про синів, яких він уже не спроможний віддати на науку доброму вчителеві. Чекала вдома на свого дядька хорунжиха Меланія, якій служниця полковника сповістила про приїзд зацного гостя. Любимського діймала одна думка: «Пізнай самого себе».

Вечоріло. Гамір у містечку стихав, крамарі замикали склепи, бамкав вечірній дзвін на дзвіниці Троїцької церкви. Крізь просвіти міжяблунями прозирали зелені бані Мгарського монастиря, промені призахідного сонця запалювали восьмикутні зорі на куполах Преображенського собору.

Шалматов стояв навпроти церковці Святого Афанасія, і здавалося йому, що бачить обриси майбутнього іконостаса. На обличчя майстра лягла тиха втіха. Хто зна, як зміниться те видиво завтра, позавтра, у розпалі роботи… Може, одна зазубрина у візерунку або скульптурі примусить міняти нинішній задум – він ще не знає. Та знає вже, що ангела-скомороха різьбити не буде. Можливо, цей образ вийде краще на Січі, де чимало веселих гультіпак-запоріжців, а тут… Тут він не побачив радості на людських обличчях. Він сплете на колонах виноградну лозу, і щедро родитиме лоза, і тектиме цілющий сік із плодів, і будуть ангели чаші підставляти, та сік тектиме поза креш до ротів земноплазів і потвор, що не садили лози, не плекали її, а мед призначався для споживання їм…

Калнишевський підвівся з-за столу.

– Спасибі, полковнику, за хліб-сіль. Сисоя тобі залишаю, десь він уже, напевно, там, біля монастиря… Ходімо, Павле, до твоїх, там нас заждалися… А тобі, любомудре, спасибі. Я старий і на коні виріс, шаблю в руці навчився тримати змалку. Та твої слова затямлю. Слухав я тебе, і згадалася мені казка, яку колись давно розповідала моя мати. Розказувала, буцімто в давню давнину тому народові, що жив до нас на цій землі, скинули боги дари з неба: плуг, ярмо і сокиру. Щоб вони орали, в ярмо худобу запрягали і боронилися від ворогів. Я по-своєму тепер тлумачу цю казку: орати землю треба – мало ми цього робили, оборонятися мусимо, щоб не дати себе запрягти в те ярмо, що призначалось для худоби. А для цього потрібна сокира. Ти ж, немов предковічне божище, кидаєш зі своїх висот ще одну зброю – думку. Спасибі скажуть тобі колись люди.

Сковорода скупо усміхнувся, мовив:

– Затям, отамане, що ця зброя ніколи не ламається, якщо вона добре гартована і вигострена. Шабля випадає з рук переможеного, але ніхто не в силі стяти всіх переможених голів.

До Сковороди підійшов Любимський.