Розділ «Частина перша»

– Дивись не пересаджуй у своєму захваті, Сисою, – проказав перегодя кошовий. – Бо куца й запорізька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якій уже й гетьмана немає. Наш патріарх не полюбляє посполитого малярства, ну, а києво-печерські отці – ті тобі не пробачать зухвальства.

– На Січі не дістануть мене голими руками.

Калнишевський спохмурнів.

Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросійської колегії графа Румянцева на поклін ходити мусить. Підземні ходи поробив від Сули аж під свій палац, а консистентів[5] на постій пускає, кланяючись. Школи позакладав по всіх сотнях, світло науки ширить, а темне кріпацтво йде собі. Гай, гай…

Кошовий не пугукав за звичаєм перед воротами міста: вартові впізнали Калнишевського. Вершники в'їхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалік, боячись підступити ближче до будинку військової канцелярії. Збоку хмурився заґратованими віконцями острог, а з-за Троїцької церкви, з-поміж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дім полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.

Кулябку звідомили про приїзд знакомитого гостя, він заметушився, викотився надвір, навстіж відчинив браму.

– Це ти, Петре? А щоб тобі нудно було!

– Та я ж.

– Що ж ти, живий?

– Та начебто живий, та об тім добре не відаю, – потішався Калнишевський з розгубленості полковника.

– Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?

Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс» – позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.

Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.

– То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, – пояснив Кулябка. – Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, – полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, – чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?

– Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.

З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.

– Данило чи Григорій? – спитав полковника кошовий. – Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.

– Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, – вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.

Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягай сулію з горілкою, яку тут же розпили і п'яні, як чопи, заснули на березі озера.

Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.