Розділ «Частина перша»

– Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?

– Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…

Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.

– Тю-у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько-мати?

– Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.

– Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! – ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.

– Он які вони, – зітхнув перегодом Кулябка. – Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв – тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по-чужинецькому…

Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:

– Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.

– А розтрачене – то чиє вже буде?

– Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по-козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.

– Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, – мовив Калнишевський. – До січової канцелярії і газети французькі, й бомаги всякі, по-чужому писані, приходять, а ти б їх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до січової школи. Чи не думаєш ти, що мудрі голови потрібні й в Україні?

– Що вдієш, коли багатьом захотілося римлянами стати, – почувся голос за хвірткою. Високий худорлявий чоловік, років під п'ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками.

Кулябка почимчикував до воріт, перехиляючи голову, та впізнати пришельця не міг, хоч той усміхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тоді непрошений гість відхилив хвіртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сів на лавицю. Ніхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сів, уламав шмат хліба й почав їсти.

– Зголоднів я та й подумав, що хто-хто, а полковник Кулябка, якого я пам'ятаю ще з того часу, коли він лубенським обозним був, нагодує козака з Чорнуської сотні.

– Григорію Савичу! – скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацької звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столі.

Павло Любимський аж тепер присів до столу. Він чув про Сковороду ще в Києво-Могилянській академії. Багато говорили спудеї про те, як заманювали Григорія Савича до царського двору, а він відповів: «Я не покину батьківщини. Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

«А чи потрібен Україні отой сопілчано-овечий патріотизм, коли можливостей прикласти сили розуму в Україні менше, ніж у Росії?» – думав не раз Павло. А тепер мандрівний філософ наче прийшов на допомогу Калнишевському, який тільки-но переконував Любимського не кидати рідного краю. Павлові схотілося почути сковородинський афоризм з уст самого автора й переконатися в його правоті або ж відкинути назавжди як непотрібну патріархальщину.

– Що поробиш, – повторив згодом Сковорода. – Мене ось вигнали з Харківського колегіуму, вигнало зборище мавп філософських, що ніякої суті в істинній науці не розуміють. Вигнали, щоб не було мене в Україні. А до двору, в римляни, запрошують, сподіваючись прибрати до рук страхом, марнославством або ж золотими цяцьками… Але хай благословить Господь край над Сулою: я нині тут віднайшов нарешті спокій…

– Що почнеш діяти, Савичу? – запитав Кулябка, журливо похитуючи головою.