Розділ «Частина перша»

– Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, – розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев'яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав – хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? – і заговорив, виправдовуючись:

– Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики – на екзерцяціях при сотнях, і за Румянцева ті школи не скасовані. А скільки в Києво-Могилянській академії учиться – з Пісок, із Плелова, з Лохвиці, з Хорошкова… Та хіба за це хтось гавкне вдячне слово? От і вийшла в мене з людьми лиха консеквенція… Скажи сам, людські діти вчаться, то чому б мої не могли? Розумовський – він сам у Страсбурзі едукацію здобував – порадив мені синів прилаштувати в королівському педагогіумі…

Калнишевський вихилив кухля і відставив його набік.

– Чував я дещо, чував… Не гоже сини твої чинять, бо річ не лише в полковницькому гаманці. Люди дивляться на нас, світ дивиться на дітей наших, які – там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, – кошовий засміявся, – то ти вже кота в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…

– А щоб тобі Бог снився та хліб родився! – полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.

– Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?

– Тьху, пипоть тобі на язик, – уже сердився Кулябка. – Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.

Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про діло, та останні слова Кулябки здивували його: він ходив чимало по Запорізьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.

– А ті степи були безлюдні? – спитав наївно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.

– Ти гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?

– А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…

Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.

– їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.

– А я вже наївся, – сказав Сисой і вийшов з-за столу.

Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.

– Іван у город подався, – відповів полковник, – ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.

Юнак нахилився вперед здивований.

– Я маю честь бачити Григорія Лантуха?

– Он як воно діється, Петре! – сплеснув у долоні Кулябка. – Ти спитай його за королів та короленят – усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.

Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.