Розділ «Шрами на скалі Роман»

На той час я уже встиг забути, що таке ковбаски по-віденському, флячки по-львівськи, кава по-турецьки, що таке алікант, монтраше, мартіні, – я наминав у вуйця Томаса на Баторого пісні голубці й запивав дешевим львівським пивом. З доларів, залишився мізер. Я ще не втрачав надій, що житиму з мистецтва: як-не-як, а дипломований фахівець повинен за свою працю отримувати гроші, – я вирішив виставити свої картини на базарі. Зайняв місце на Краківському ринку, де продавали крам богомази й лубочники, поприпирав до муру десять картин львівського циклу і думав, сповнений ще оптимізму: «Закостенілі ретрогради – посли й радники – поняття не мають про нові віяння у штуці. Де їм, призвичаєним до зображень королів і валетів на гральних картах, знати про Сезанна чи Пікассо, таж вони й про Пимоненка не чували. А прості люди шостим чуттям вловлять гірку правдиву правду в моїх картинах, таку їм рідну й повсякденну, – купить хтось, я дорого не правлю».

Та цілими днями я чув лише здивовані вигуки й шепоти: «А то що за цудо?», «А диви, яка скривлена!», «Агій, най ся преч каже: в того кота очі, як у нашого війта!» Розбирали покупці образи святих та картини з жовтими лебедями на зелених ставочках, а я вертався на Стрілецьку, де мешкала Ванда, у її печальних очах відчитував слова Невідомого (п'єса Андреева йшла з аншлагами в Новому театрі, людям подобалося бачити на сцені нещасливіших за себе): «Дивно, правда? Так багато добрих людей на світі, а людина може вмерти з голоду…» Ці слова вимовляли лише її очі, а уста знаходили для мене інші, втішні… Вандині гнучкі руки оповивали мою шию, мене всього, з пучок її пальців струменіло тепло; пекучі, мов жаринки, вони дотикалися до мого обличчя, грудей, і я ставав тоді добрим і сильним; вона щораз то ближче пробиралася до мене, виборсуючись із свого минулого, яке хотіла назавжди забути й не могла його позбутися до решти; Ванда приглушувала ті відлуння давнього, що долинали з глибини її життя, словами: «Мій коханочку, мій любисточку, все буде добре, я з тобою, я тебе знайшла, я знайшла своє справжнє, мій красивий гуцуле, ти чистий і добрий, ти талановитий і незвичайний, повір у себе, повір у мене», – та минала запаморочлива ніч, і день звалювався на місто, на людей, на мене зливою битого череп'я з дахів, на оголеному комині реготав цинічномордий кіт, і я все більше й більше відчував, як добирається до мене безнадія.

Що я робив? Я покірно просив у товаристві «Просвіта» замовлення на ілюстрації до «Календаря». Замовлення мені дали, та коли я зробив ілюстрацію, цинічномордий кіт, ліниво кривлячи писок, почав тицяти мені лапою то на селянина, що зігнувся з серпом над колоссям (кіт фиркав, порскав: чому в селянина немає в очах радості від праці, від надії на запашну скибку хліба?), то на дівчину, що рекламує цигарки (що це за класична дама, чому не подолянка у стрічках і віночку?), то на козака, що «замовк, зажуривсь і на спис похиливсь, став на самій могилі» (а мав би махати шаблюкою й витинати гопака!), – ілюстрацій не прийняли, проте змилосердилися наді мною: якщо хочеш, будь нашим кольпортером, розпродуватимеш книжки українських письменників у кав'ярнях, театрах, касино.

З пачками книг і з надією на заробіток (книги ж – не малюнки, на них попит завжди кращий) я на перший раз подався до Народного дому, коли там відбувався академічний бал.

Уздовж стін зали стоять крісла, розпорядники у фраках вводять гостей, на галереї грає музика, молодь танцює, а матрони сидять; аранжер оголошує танці, матрони ловлять женихів; якась дама прихвалює молодому теологові свою доньку: доня у неї освічена, дуже цікавиться читанням; я пропоную матроні, донечці й кавалерові книжки, вони дивляться на мене здивовано: таж не заважайте, пане, теє… забавлятися!

Мене й справді штовхають танцюючі пари, я беру свої пачки з книжками і прямую через буфет до зелених картярських столиків, за якими панове грають у бридж і преферанс; добродії такі поважні й статечні, з сигарами в зубах, з золотими ланцюжками на камізельках; еліта нації відпочиває, і я розпродам тут усі книжки.

Сидить за крайнім столиком пан посол Копачинський, чекає на партнерів до преферансу, які он за буфетною стойкою попивають каву з лікером; я пропоную: «Купіть, добродію, «Semper tiro» Франка». – «Не читаю поезій», – відбуркує патріот, не дивлячись на мене. «То, може, твори Коцюбинського». – «Він теж вірші пише?» – «Ні, пане посол, це найкращий майстер сучасної української прози». – «Гм… А ще що маєте?» – «Твори Василя Стефаника». – «А цей пише віршами чи прозою?» – «Пане посол, невже ви нічого не чули про Стефаника?» – «Та йдіть до чорта! Я на дурниці не маю ні часу, ні грошей!.. Панове, панове, – гукає пан посол у бік буфету, – не витрачаймо дорогоцінного часу, прошу до преферансу!»

А однієї неділі… Ванда пішла до театру, а я блукав вулицями Словацького, Маршалківською й Міцкевича, чекаючи вечора: мені вдалось найнятися скрипалем у касино Големера, аж тут іде Шпатько з набитим портфелем – встиг уже, видно, відвідати за своїм календариком порядний дім; він, ніби нічого між нами й не було, голосно привітався:

«Іване, сервус!»

Я холодно кивнув головою, та він перейшов мені дорогу, схопив за руку, довго й сердечно вітався, поривався навіть обняти мене.

«Нічого не нагадуй, я нічого не пам'ятаю… Чув-єм, що бідуєш. Що ж, nad każdym wisi katastrofa… А ти подивися тверезо на світ і зрозумій нарешті, що живеш у віці не пари й електрики, а корупції й протекції. Мені те все давно відомо… Нині ось я отримав від благодійників гроші: цілі дві години годував одне поважне сімейство своїми гуморесками, а воно мене – смажениною; під час розмови я, ніби між іншим, забідкався, що через брак «форси» не можу здійснити своєї мрії – відкрити у Львові клуб гумористів. І клюнуло. Панове господарі, такі щасливі, що мали можливість досхочу насміятися з іудеїв – ти ж знаєш мій репертуар, – не пожаліли двох сотень ринських – на сплату, я ж сплачу їм тоді, як рак на дубі свисне… Та не дивись на мене так, ніби я тобі межу переорав! Ти надаєш перевагу прекрасному, а я – доцільному. А не все доцільне є прекрасним: грифи, наприклад, огидні, але вони очищають землю од скверни… Я ладен стати грифом і очищати гаманці багатих і дурних плебеїв, щоб мати настрій, а головне – змогу творити. Я пишу повість – то буде шедевр! Я створю образ героя нашого часу – виродка. Напишу геть усе по правді, без усілякої там видуманої героїки, якої нема. Ходи зі мною, Івасю, удвох не пропадемо!»

Я виминув Шпатька й подався до касино Големера, за мною прошелестів свистячий сміх – той смішок переслідував мене весь час: тоді, коли мене вшехполяки вигнали з касино Големера, дізнавшись, що я приятель Карманського й Пачовського, й тоді, коли, прикинувшись євреєм, навчав єврейських дітей музики чи коли грав по нічних кав'ярнях і волочився без роботи… Вдруге зустрівшись із Шпатьком, я вже не ігнорував його: начхати мені на порядність, на честь і нездійсненні цілі – як Куба Богу, так Бог Кубі; мене суспільство не прийняло, і я не маю перед ним ніяких гонорових зобов'язань. Мені не давали жити, а я наперекір усім вирішив жити добре; такі, як ти, Адаме, стали мені на заваді. Шпатько мав рацію: досить нам диктатури пророків, які складають баєчки про землю обітовану, немає такої землі ні тут, ні за океаном; ми із Шпатьком склали список багатих родин, підготували сентиментально-гумористичний репертуар і пустилися по неділях і святах забавляти перечулених філістерів та брати в них гроші на клуб гумористів і ліриків. Ванда ж заспокоїлась, бо я мав гроші, й вона подумала, що в мене почали купувати картини…

Що я тобі тоді сказав, Адаме… Не пам'ятаю. Ми із Шпатьком вийшли з кав'ярні Шнайдера, де пропили свіжу квоту на «клуб гумористів», побралися руками поза шиї й співали: «О dwunastej godzinie idę sobie przez Lwów, upiłem się na winie, ale jestem zdrów»[68] – здається, я таки послав тебе під три чорти, я сміявся тоді над ідеалістами, яким хочеться віддавати свої сили невдячному суспільству…

Аж настав страшний день твого похорону.

Напередодні кривавих подій в університеті ми зустрілися на Академічній і ти сказав мені: «Якщо завтра мене не посадять, то я прийду до тебе і при Ванді наб'ю по морді. Покидьки, до якої ганьби дійшли!»

«Сцена третя! – оголосив Невідомий. – Львівський університет і Личаківський цвинтар. Початок липня 1910 року».

«Отож тоді, – знову вступив у роль Адама Коцка Карл Адвентович, – коли ви із Шпатьком виманювали в довірливих обивателів круглі суми на так званий «львівський гумористичний клуб», ректор університету Гломбінський переконував представників уряду в парламенті, що утраквістичні домагання українців не мають ніяких підстав, – уряд підтримав польське коло в рейхсраті, відмовився вести переговори з українською професурою, а міністерство освіти підготувало проект цісарського наказу про визнання Львівського університету виключно польським.

Найлегше, Іване, підняти руки вгору й обрати формулою своєї поведінки приказку «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно…» Ти захотів негайного визнання свого таланту, а воно деколи приходить доволі пізно. Ти й не подумав, що не всі готові сприйняти твою творчість, що за визнання треба боротися не криком, не позою ображеного, а виховуванням смаків. Чи ти навчив когось, чи поділився з кимось набутими знаннями? Гроші, зароблені в еміграції, проциндрив із Шпатьком, а міг би за них купити хоч приміщення для студії, куди б приходили молодші за тебе митці вчитися тонкощів твого вміння…

Ми ж не опустили рук, хоч нам підписали смертний вирок».

З піднесених колосників на галявину опустилася декорація: від головатого Жолоба пролягла вулиця Фредра, що закінчувалася низькою будівлею з вивіскою «Кав'ярні Шнайдера», за перехрестям Академічної й Стежкового провулку, стояла позеленіла від окису фігура Яна з Дуклі, за ним спиналася вгору до бібліотечного будинку вулиця Мохнацького, а зліва, поряд із костьолом Миколая, на камінному підвищенні, мов на п'єдесталі, за ланцюговою огорожею вивищилась споруда університету, в якому 1 липня 1910 року сталася нечувана в цивілізованому світі трагедія.