Розділ «Шрами на скалі Роман»

«Моє життя перейшло у вічність надто рано, – розпочав Адвентович монолог Адама Коцка, – я не встиг здійснити задумане, єдина моя заслуга полягає в тому, що своєю смертю я розбудив приспаного обивателя, який вдовольнився крихтами з цісарського столу й дрімав біля корита, достоту як той сонний лев перед входом до старої башти. Убивство Потоцького Мирославом Січинським обиватель пробував кваліфікувати як акцію терориста-одинака, що звів з намісником особисті порахунки; смерть же Адама Коцка в стінах університету заволала до неба о помсту, і розділився галицький світ на обаполи, на яких стали один супроти одного не національності, а класи. Я не дав своєю смертю приводу до безнадії».

«Говориш надто парадно, – іронічно посміхнувся Косинюк. – Ти вийди з ролі символічної андрєєвської людини, бо йдеться про людей конкретних: про мене, Коцка і про вас з Вандою – теж. А втім, роль Коцка для тебе непосильна: вдаєшся до пафосу лише через те, що не можеш стати близько до Адама, декларуєш істину, не вміючи її пережити. Ти ж поляк, а життя Коцка – це життя української громадськості, яка стала на захист своїх прав, історія боротьби з польськими шовіністами за український університет, життєпис людини, яка жодної миті не належала собі – нам належала, і його немає… Хто мені може замінити Коцка, хто, зрештою, може його для мене зіграти?»

«Я спробую. Не лише тому, що його мати була полька, хай це тобі буде відомо, Іване, а що своєю свідомістю він переріс таких, як ти, ставши на бік насамперед скривджених. Тебе болить український біль, і це справедливо, та хіба в поляка болю немає? Ти любиш Львів, як дорогу ув'язнену людину, а я не менше люблю Познанщину, потоптану прусським чоботом. А словінці, серби, хорвати не страждають так само, як і ми? Тобі ж пече тільки своє…»

«Біль український подвійний, Карле. Ви страждаєте від німців, як і ми, проте це не заважає вам прусськими методами гнобити нас у Львові: найбільш лютий – поневолений поневолювач. Ось нині на Хорунщизні відбувається зборище вшехполяків, я сам бачив їх, коли йшов уранці із скрипкою до Яна з Дуклі, – роз'юшені вони, мов шершні, не на австрійця, не на пруссака, а на русина, бо він, бачте, захотів стати господарем на своїй землі; я сам чув: «Bij rusina! Lwów był i będzie polskim! Nie damy chamam polskiego uniwersytetu!»[59] – і все це виття перемагав істеричний крик: «Nie pozwolimy szanować Franka-łotra!»[60] Я нині бачив Франка, хворого, змученого, і подумав: марна трата сил, якщо й він, і Коцко, й сотні їм подібних не встояли у боротьбі…»

«Але ж не всі поляки там. Не всі! Ми з Вандою, наприклад, тут, на боці скривджених. Чому ти ставиш знак рівності між мною й професором Твардовським? Від цього і йде твоя резиґнація, бо не знаєш, з ким стати. Ще й Франка береш за спільника, Франка!.. Нам нині, Йване, випала нагода поглянути на себе й на події, що дотикались нас, із висоти багатьох десятків років і оцінити самих себе. Тож почнемо не кваплячись… Пострушуймо з себе пилюку давніх пристрастей і віддаймо шану правді, адже на нас дивляться з майбутнього невідомі нам люди, які на наших помилках і здобутках утверджують свою нову рацію. Починаймо!»

У цю мить на галявину вийшов андрєєвський Невідомий і проголосив:

«Машиністе сцени, підняти завісу! Панове глядачі з майбутнього, увага! Розпочинаємо виставу драми «Життя людини». Роль забутої артистки Патковської виконує Ванда Патковська, роль забутого художника Косинюка – Іван Косинюк, роль Адама Коцка зіграє незабутий і незабутній актор Карл Адвентович. У ролях – студенти, професори, картярі, меценати, письменники. Місце дії – Львів, частково – Нью-Йорк. Режисер вистави – автор майбутнього роману з часів Франка, помічник режисера – франкознавець Адріана. Ви побачите людину, обмежену зором і знаннями людину, яка не знає, що принесе їй грядущий день. Світло на сцену!»

Між головатим Жолобом і гребенем пологої гори, з якої збігає Соляний гостинець, у трикутній, гострим кутом донизу, проймі з'явилася червона скибка сонця; воно росло, набухало, мов великоднє тісто в діжі, й, вихопившись сліпучою кулею з тісняви, кинуло пучок світла на галявину.

Тут було людно. Навпроти Карла, Івана й Ванди стояли гуртом університетські професори в чорних плащах з блакитними вилогами, обіч них – студенти.

Невідомий промовив саркастично, театрально змахнувши правою рукою:

«Дивно, правда? Ці вчені голови, ці ерудовані уми створили сотні наукових праць, а скільки промов і лекцій виголосили, а скільки навигукувались патріотичних фраз, однієї лише істини збагнути не зуміли – що рідною мовою, цим першоелементом людського мислення, має право користуватися кожна суща на землі людина. Дикуни… Мало – вбивці! Це вони інспірували нечуваний у світі злочин – мордерство в стінах храму науки! Хто заперечить? Як бачите, нема такого. То, може, хтось підтвердить мої слова? Ви? Назвіть себе».

«Василь Пачовський, – виступив з гурту студентів високий брюнет. – 1901 року я був свідком і учасником подій у Львівському університеті, які закінчилися сецесією – виходом з університету шестисот українських студентів. То був початок студентської революції у Львові, жертвою якої через дев'ять років став Адам Коцко. Вдумайтесь лишень у це фатальне число: полк української інтелігенції, покликаний повернути зір і слух знедоленому народові, змушений був покинути рідний край тільки тому, що домагався визнання матірньої мови на своїй землі. Це справді дикунство. Італійці домоглися створення утраквістичних[61] університетів в Інсбруку й Трієсті…»

«Włosi – to całkiem co innego!»[62] – вигукнув з професорського гурту неймовірно худий чоловік з фанатичним блиском очей, висушений полум'ям ненависті.

«Професор філософії Казимир Твардовський», – пояснив Невідомий.

«…а їх, італійських студентів, – продовжував Пачовський, – у всій Австро-Угорщині нараховується не більше чотирьохсот. І ще прошу взяти до уваги те, що ці шістсот українських студентів представляли у Львові чотиримільйонний автохтонний народ, якому відмовлено в праві мати хоч би один утраквістичний університет. Де логіка?»

«Логіка одна – rusinów rżnąć![63] – вискнув Твардовський. – Панове, я можу повторити слово в слово свій виступ на деканатському зібранні, коли обговорювався намір уряду заснувати український університет, – мій виступ і спричинився до так званої сецесії. Так, я примусив одного українського професора розмовляти на зібранні по-польськи: як можна вимагати від поляка, що приїхав із заходу, знати русинську мову? Хіба що той поляк дуже цього хоче… Але такі оригінали не бажані, бо вони сіють зародки упадку польського університету. Той, хто ставить знак рівності між поляком і українцем, католиком і православним, консерватистом і соціалістом, не гідний бути професором, бо в університет ідуть не задля хліба й кар'єри, а задля ідеї: університет покликаний виховувати насамперед борців за його польськість, а потім уже вчених. Отже, я сказав у своєму виступі, що заснування українського університету у Львові стане небезпекою для польського характеру краю. А зрештою, для того, щоб засновувати свій університет, треба мати щось за плечима. Де ваша професура, де ваша література, русини? Та якби ви навіть хотіли всю її зібрати, то для неї не спотребилося б бібліотеки – досить однієї полички в приватному покою!»

«Оце тобі й уся кутя з маком!» – прошепотів Косинюк, нахиляючись до Карла.

«Ні, не вся, – огризнувся Адвентович, обурений мовою Твардовського. – Ти ж не знаєш… За десять років до сецесії професор-юрист Фердинанд Зрудловський видав у Лейпцигу брошуру німецькою мовою «Шкільна справа та її організація», у якій доводив необхідність введення української мови у Львівському університеті…»

«Під час сецесії я жила у Кракові, – втрутилася в розмову Ванда, – й сама була на вічу польської молоді, яке підтримало українські домагання, а референт Жулавський вніс у резолюцію віча слово ганьби польським студентам, що виступають проти створення українського університету у Львові». «Професоре, – звернувся Карл до Твардовського, – я нині весь час говоритиму від імені Адама Коцка, не перестаючи при тому бути поляком Карлом Адвентовичем… Отже, під час сецесії я, Адам Коцко, родом із Шоломиї Бібркського повіту, син переписувача паперів в асекураційному товаристві «Дністер», учився в Українській академічній гімназії у Львові. Про ваш виступ на деканатській раді гімназисти добре знали, він був вельми популярний серед молоді як зразок некультурності, і нам, поступовцям, прикро було дивитися, як вкриваються рум'янцем сорому за вас обличчя Оркана, Каспровича, Конопницької… А червоніти мусили: кожного порядного поляка палив сором за польського професора, який виходить до студентів в університетській тозі й нацьковує їх, щоб вони перед помешканням одного з найосвіченіших письменників Європи повісили на тополі опудало мавпи з табличкою «Іван Франко»… А в бібліотеці Оссолінських у книжці «Привіт др-ові І. Франкові», випущеній з нагоди 25-літнього ювілею його діяльності, ви – ваш почерк упізнали – записали на титулі, видерши перед тим з книжки портрет Франка: «Portret wydarłem, gdyż takiego łotra podobizna nie powinna się znajdować w świecie»[64]… Якби я – вже не Адам Коцко, а Карл Адвентович, – мав у своєму серці до вас хоч крихту поваги, то легко міг би переконати вас, що української професури зовсім для університету вистачає: професор Горбачевський виховав цілу генерацію чеських хіміків, професора Пулюя запрошували на кафедру фізики до Софії навіть за тієї умови, що він буде читати лекції по-українськи, і є Верхратський, Колесса, Студинський, Дністрянський, Щурат, не кажу вже про Франка, якого такі, як ви, не допустили до викладання в університеті… А щодо літератури, то творів лише самого Франка вистачить на чималу бібліотеку. Є в українців свої культурні сили, та австрійський уряд присудив цю націю до сплачування податків і постачання рекрутів, а за ті податки утримує легіони польських гайдуків, які, коли йдеться про українські справи, вигукують своє «nie pozwalam!»[65] навіть супроти волі монарха, і будує для русинів не університетські приміщення, а казарми… Та, зрештою, ваш виступ на деканатському зібранні мав, як це не парадоксально, й позитивний момент і для українців, і для поляків: в українців розбудив революційну свідомість, поляків поділив на шовіністів і нормальних людей».

«Твардовський був не один sui generis[66], – сказав Пачовський. – Професор теології Фіалек відмовився приймати записи на семестр українською мовою. Це була друга, після виступу Твардовського, крапля, що перевершила чашу терпіння, – студенти зібралися на віче у Третьому залі університету. Промовець саме закінчував говорити про рівноправність української мови, коли почувся вигук: «Декан Твардовський іде!» Попереду вас, професоре, марширували два педелі, розштовхуючи студентів ліктями, за вами йшов ректор Ридігер, усіх вас оглушили свист і вигуки: «Pereat!»[67], «Ганьба!», «Пріч!», на ваші голови посипалися гнилі яйця, ви були змушені втікати… Та перелякала вас більше, ніж наш бунт, телеграма з Перемишля, яку на другий день доставили в деканат: «Хай живе поступова українська молодь з її законними бажаннями! За нашу і вашу свободу!» То був ваш провал, хоч ви й перемогли: революційний клич з часів польського повстання 1831 року підтримали газети «Kurjer Lwowski» й «Naprzód», перед українськими вигнанцями широко відчинились двері празьких, краківських, віденських вищих навчальних закладів, а польські студенти в Парижі затаврували вас ганебним словом «осадники».