Розділ «Шрами на скалі Роман»

З гурту студентів вийшов Петро Карманський, поправив окуляри й промовив несміливо:

«Під час другого спалаху бунту українських студентів 1907 року я потрапив до тюрми випадково. Довелося й мені, ідеальному лірикові, пройти крізь гарт тюремної голодовки. У Бригідках нас сиділо п'ятдесят осіб. Мирослав Січинський оголосив голодовку. Всі його підтримали. Я перший знесилів, і мені сказали виходити на волю. Я відмовився виходити без друзів. Тоді мене винесли на коці за тюремні ворота, та я поповз назад, а потім так зробили інші; я й нині боюся тюрми, але знаю, що таке солідарність. Нас звільнили всіх… Пане Твардовський, доведеться і мені подякувати вам за науку: ви й цього разу спричинились до студентського бунту. Але скажіть, ви не боїтеся тієї ганьби, яка покриє ваше ім'я на віки? Не боїтеся. Цього одного я не в силі зрозуміти…»

«Після тюрми, – сказав Коцко, – я поїхав до Америки агітувати емігрантів за повернення на батьківщину».

«Завісу! – оголосив Невідомий. – За хвилину – сцена друга. Богемний квартал Нью-Йорка – Грініч-віллідж!»

…Ручка кольта зігрілася в долоні й уже не морозила душу холодком смерті, шестизарядний кольт здавався тепер іграшкою, яку можна подарувати дитині замість страшака; Косинюк вийняв його з кишені, глянув, і в цю мить думка про смерть відчужилася від його свідомості, наче ніколи й не існувала; він відчув, як розслаблюються м'язи на обличчі, руках, ногах, що були напружені, немов перед стрибком у прірву, як розпогоджується вираз його лиця, наче в передчутті чогось приємного, щасливого, що неминуче має прийти; знав: ніщо вже не може завернути його з цієї добровільно вибраної дороги на ешафот, а все ж полегша навально вривалася в душу; це передчуття радості було звідкись йому відоме, Іван ґвалтував пам'ять, щоб згадати, коли, в якій ситуації, в чиїй присутності приходив уже до нього такий стан; і враз ніби тут, у кінці вулиці Театинської, звідки вже видно яму Замарстинова, оповиту димами, над якою вивищувалися дві гори: одна – Замкова, дбайливо доглянута, зверхня, немов графиня в зеленому криноліні, а друга – Левина, подзьобана піщаними печерами, заросла дерезою, дика й добріша, таки добріша, бо он зліва холодно зеленіє безлюдний Замковий купол й чекає не дочекається смертника, а праворуч у видовбаній рискалем піщаній печері сидять двоє й палко цілуються, гадаючи, що ніхто їх не бачить, а Іван стоїть і безсоромно підглядає, як обвиваються гнучкі дівочі руки довкола шиї хлопця, теплі руки обвивають його, Іванову, шию, і він знає: це Вандині руки, це її груди випорскують з пазушини, ніжні й тремтливі, мов павутинка, – враз ніби тут, у кінці вулиці Театинської, з голубого піднебесся, немов з колосників у Новому театрі, над оркестровою ямою Замарстинова опускається схоже на завісу Семирадського полотно, а на ньому замість Музи – статуя античної богині з факелом у руці й у стрілчатій короні; внизу, де Підзамче, протягнулося каламутне русло Гудзону, а тут, біля підніжжя Високого Замку, виросли чепурні котеджі Грініч-вілліджа, і блукає доріжками тихих скверів самотній маестро Косинюк, магістр мистецького коледжу, у смокінгу й циліндрі, з набитим доларами портмоне в кишені, славний маляр, картини якого розхапують з виставок; блукає всипаними блискучим гравієм доріжками, співає йому сопілкою весняний Петрилівський ліс, дзвенять дримбою переброди на Пруті, тужить трембітою завітрений Троєцький горб, і чахне Іван душею від туги за тим, що вже не повернеться в його життя ніколи, і чує, як прив'язує його до себе чужа земля сирицею заспокоєння, немов бранця, й лишається для нього лише пісня, яку сам виплакав; він блукає алеями й наспівує ту пісню, а до серця добирається незбагненне передчуття радості, якої й не чекає, бо все тут має для мозку й шлунка – тільки серце невгомонне не затихне, все болить…

Зорі світять темно-сумно,

Навіть лист не шелестить,

Тільки серце невгомонне

Не затихне, все болить…

Щось має статися, – думає маестро-художник, хоч знає, що нічого вже не станеться: слава Богу, що в газетному кіоску можна раз на тиждень купити за двадцять п'ять центів радикальний часопис «Громадський голос» і з запізненням дізнатися, що Леся Українка тяжко хвора, що Іван Франко написав поему «Мойсей», якою зачитуються навіть селяни, а Василь Стефаник став послом до парламенту, і на троєцькому зарінку більше тисячі виборців вітали посла хлібом-сіллю. Зорі світять темно-сумно… тільки серце… тільки серце… Сквери недільного ранку безлюдні. На лавочці сидить молодий чоловік у скромному одязі, з настовбурченим волоссям і високим чолом; Косинюк уже двічі проходить повз нього, а пісня сама співається, і він жде чогось, а тому й не дивується, коли той чоловік, що сидить на лавочці, розчувши слова пісні, рвучко схоплюється, бере Івана під руку й каже: «Земляче, не печалься так тяжко. Ти можеш повернутися – разом зі мною».

…статуя античної богині з факелом у руці й у стрілчатій короні; внизу, де Підзамче, протягнулося каламутне русло Гудзону…

«Дивно, правда? – повторив свою улюблену фразу андрєєвський Невідомий, який погодився вести на галявині спеціальний варіант спектаклю «Життя людини». – Випадкова зустріч, а за нею – непередбачені ступені життя, не залежні від людини, фатальні. Людина ж обмежена і зором, і знаннями…»

«Неправда, – відказав Карл-Адам. – Фаталізм п'єси Андреева не підтверджується в житті. Тобто підтверджується лише тоді, коли людина не ставить перед собою мети. Моя смерть – не фатальність, а закономірність: вона могла мене настигнути, і я готовий був до цього ще в американських штольнях. Мене ніхто не посилав туди, тільки обрана мною мета… Я її поставив перед Іваном, і він вільний був у виборі – вертатися на батьківщину чи ні. Хіба я не говорив тобі, Йване, про розстріл страйкарів-будівельників у Львові на Стрілецькій площі 1902 року, про робітниче віче 1905 року, на якому виступив Франко, про Першотравневі демонстрації, про те, що буде литись кров за волю гноблених класів. І ти пішов зі мною».

«Я не міг жити без рідного краю. А тепер не можу жити в ньому».

«Бо тобою опанувало безвілля. Що ти робив тоді, коли я організовував підпілля в університеті? Ти уникав мене, ховався, і я бачив тебе в товаристві людини, яка методично ламала рештки твоєї волі. Що ти сказав мені, коли я побачив вас обох із Шпатьком? Ви йшли вулицею, побравшись за плечі, мов дикі парубки, й співали батярської…»

«Не пам'ятаю… Здається, я послав тебе під три чорти».

«Що я тоді робив… Мене хапали за горло злидні, моїх картин не купував ніхто».

Каскад чорно-червоних дахів падає з-під небес на поламаний, з ямами брук і кришиться на гамуз, а маленькі немічні люди, обхопивши руками голови, стоять, приречені, в розпачі й жаху серед груддя битої дахівки; місто валиться на них, не маючи куди втікати, вони товпляться, мов вівці під час грози, а серед руїн на оголеному димарі сидить цинічномордий кіт і сміється…

«Що це – Геркуланум чи Помпея? – спитав мене добродій у цвікерах (здається, то був радник Дримайло, а втім, яке то має значення – хто?), він нипав вестибюлем Народного дому, придивляючись крізь скельця до моїх картин, розвішених на стінах. – А це що за така сіра далина, без жодного предмета? Хоч би якусь копицю намалювали чи що, нема на чому око зупинити… А то що за ломаччя росте на тій потрісканій землі? Як будяки, то най знаю, що то будяки, а коли бульба – то бульба… – він шкробав вказівним пальцем борідку і вже нападав на портрет дівчини з хризантемами: ніхто тих квітів у неї не купує, і, мабуть, через те на її обличчі – сум і безнадія, очі, обважнілі від сліз, видовжуються донизу, а сліз нема. – Що це за потвора, маестро? У вас нормальний зір чи, може, маєте продовжені зіниці? Як можна виставляти таку мазню?»

Що я тоді робив…