Розділ «Шрами на скалі Роман»

Потаємно від батька й матері я вирушав у найдальші, як мені тоді здавалося, мандрівки – аж на вершини Долу, сподіваючись побачити височенну могилу князя Святослава, убитого Святополком Окаянним біля Тухольських воріт; нещасний князь, переслідуваний найманцями-печенігами, був мені набагато ближчий, ніж беатифіковані й канонізовані церквою його брати, – розглядаючи в київському соборі Святого Володимира настінні розписи Васнецова, Врубеля й Пимоненка, я дивувався, чому поряд із портретними зображеннями Бориса й Гліба немає Святослава. Я вдивлявся до болю в очах у далеке марево з тремтливою надією побачити хоча б контури залізних стовпів, на яких тримаються Тухольські ворота; доглядався шпилів Бубниського й Тустанського замків, які – один із заходу, а другий зі сходу – охороняють дорогу на угри; мріяв уздріти бодай одну стіну з ланцюга укріплень уздовж: Стрия й Опору – і, нічого не побачивши, домальовував у своїй уяві піднебесні споруди, заслонені від людського ока поволокою імли.

У Дрогобицькій гімназії доля послала мені доброго вчителя-натураліста, який був ще й чудовим знавцем історії й літератури, – Івана Верхратського, і аж при ньому я зрозумів, що історія – не ілюстрований альбом, а тайнопис, який треба розшифровувати, що століття старанно приховали сліди минулого – може, для того, щоб зберегти їх від руйнації, або ж для великої втіхи одержимця, який віднайде їх, прочитає й воскресить для своїх сучасників давно забуте.

Верхратський часто водив гімназистів на прогулянку до урицьких скал. Я безстрашно лазив по них, вибираючись майже прямовисними стінами на обвітрені й ковзкі вершини – не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості: скали зберегли на собі сліди великої людської праці з прадавніх часів. Що тут стояв колись замок, не могло бути й сумніву: ті сліди залишились у закамарках, заглибинах, у наскрізних дірах, куди могли входити ретязі й стовпи; повздовжні пази свідчили про впасовані колись між: скали дерев'яні стіни… Я споглядав з Каменя невеличке забуте Богом і людьми сільце Урич: у подовгуватій долині над потоком дрімало воно, сонною мрякою повите, з маленькою церковцею між: липами й двома корчмами край дороги – єдиними свідками духовного життя; та прецінь вирувала тут колись середньовічна цивілізація: у лісистих проваллях на схід від села, у величезних камінних бовдах, на яких стояв я, забута культура записала глибокими буквами свій літопис – з яких часів, з якої доби, хто ще до Данила і навіщо вибудував тут твердиню? І я уявляв: з-поміж природних ком'яних стін спинався до неба величезний дерев'яний замок із бійницями на захід, а на місці нинішніх сіл Урича й Підгороддя кипіло бурхливе життя воїв і ремісників – захищав Тустанський замок Галицьку Русь від західних завойовників і неприступний був навіть для орди.

Потім усе написане мною на історичну тему так чи інакше в'язалося з цими скалами, їх образ я використовував у «Петріях і Довбущуках», у «Захарі Беркуті» й ніколи не переставав мріяти: написати б ще одну повість з часів Данила Галицького – з наказу Бурундая руйнує князь усі свої фортеці, а Тустань залишається нескореною.

Останній раз я побував в Уричі з дружиною, коли заслаб на очі. Мешкали ми у скромній плебанії урицького священика, щоранку ходили до джерела під скалою, в якому я промивав очі, вода насправді в ньому цілюща – помагала; і поки сонце, від якого я мусив утікати до темної кімнати на приходстві, не зависало над Жолобом, я виходив на подвір'я між: скалами, де напевно розміщався дитинець, і складав план нового твору.

До нього я готувався змолоду. Не було мені ще й двадцяти, як я під псевдонімом «Джеджалик» надрукував у журналі «Друг» школярського вірша «Бунт Митуси», написаного під впливом поезії Костомарова. Була то лише зафіксована ідея; перебуваючи в Уричі, я розвивав її, обдумуючи новий твір – продовження «Захара Беркута». Поштовхом до нового задуму був один момент з моєї тяжби з Омеляном Партицьким, редактором «Зорі». Хай йому Бог гріха не пише – Партицький мене не визнавав. Я вже надрукував своїх «Наймита» й «Каменярів», а він уперто вихваляв у пресі графоманські вправи Ілларіона Грабовича, ставлячи його вірші «побіч найлучших творів Шевченкової музи», при тому зазначаючи, що «особа Франка знана руській публіці лише з численних судових розправ». Я й не згадував би цієї його нехоті до мене, але ж від нього залежала доля мого «Захара Беркута». Повісті він друкувати не хотів, а коли вже й погодився, то тільки з умовою, що я змалюю Данила Галицького добрим мужицьким королем. Довелося піти на компроміс: у тому місці, де Захар називає Данила не вітцем і опікуном, а карою Божою, я зробив таку виноску: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх криваві міжусобиці. Подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, якого за непокірність князь звелів покарати смертю. Наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо уменшити ваги й значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько-галицьких земель визначався як чоловік незвичайний, симпатичний і, як на ті давні часи, досить людяний і наділений політичним розумом».

Нема злого, щоб на добре не вийшло: виноска, яка обтяжила плин розповіді в «Захарі Беркуті», наштовхнула мене самого на художню проблему: володар і митець… Я ще не написав повісті про Данила й Митусу. А хочу її написати. Та тяжка хвороба добирається до моїх рук – чи зможу, чи встигну?

А думки часами діймають, мучать… Як повинен поводитися митець у час найтяжчої загрози? Як – володар? Чи можлива спілка вільних громад, коли час вимагає диктату? Та переконаний я в одному: тільки те суспільство витримує поєдинок з ворогом, в якому поєднується владичеське начало з началом гуманістичним, в якому ідея соціальної справедливості досягається на ґрунті освіти, в котрому, як проголошував за часів Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон, «закон стає благодаттю». У часи Данила Галицького гуманістичним началом було мистецьке слово у вигляді народної пісні й апокрифів. Тому я їх досліджував. То не марна трата часу, дорогі. Мистецтво – категорія вічна. У своїй духовній суті людина сформувалася тисячоліття тому. Вас турбує застарілість форм апокрифів? А хіба форми мислення Арістотеля не старі і водночас не вічно актуальні?

Перед моїми очима – не описані мною остання фортеця вільної Руської держави Тустань, останній великий володар Данило і перший співець народу, який заходив у неволю, – Митуса. Як виправдати смерть співця? І чи можна виправдати?

Яцків з тривогою поглядав на Шпатька: на столі нічого міцнішого від чаю й лимонаду не було, а очі у того каламутнішали й ставали зловісними.

Я знав, що від Шпатька можна сподіватися найгіршого, коли вип'є. Зрештою, його ніхто не боявся, але серед нас був Франко, який за вульгарне зубоскальство не любив Шпатька й тверезого… Йосип покутував губи, тамуючи злість, причину якої знав лише він сам і трохи я: нас Франко сварив, як батько дітей, а його ігнорував; Шпатькові до вибуху люті бракувало, видно, ще одного келишка горілки, він, не соромлячись, витягнув з кишені пляшку, налив у склянку від чаю, протягнув руку з пляшкою до мене, я зупинив його, сказавши: «Дякую, так якби-м пив», він сердито вихилив своє й осів глибоко в крісло, знову зачаївшись.

Я поглянув на присутніх: хто б міг допомогти мені вивести Шпатька з буфету; зупинився на Карлові, був це хлопака сильний і не страшків син, та помітив на його обличчі збентеження, мимоволі перевів очі на Карманського – Петро був зовсім пригнічений; тоді глянув на Ванду й ураз зрозумів причину поганого настрою Карла й Петра: Ванда й Косинюк зчепилися поглядами, немов загіпнотизовані, їхні очі моцувалися, щоб роз'єднатися, та не могли, втомлювалися несподіваним захопленням і втішалися тією втомою; я пожалів і Карла, і Петра, бо побачив справжнє.

Людкевич пробував вивести Франка з задуми.

– А все ж таки мені не зрозуміло, пане доктор, чому так мало матеріалу з галицької старовини лягло у ваші мистецькі твори…

Хвилевий приплив Франкової бадьорості безслідно минув, він відказав утомлено:

– Бачите… Галицька старовина складається переважно з закам'янілостєй, заскорузлостей, здерев'янілостей. До таких пам'яток зачисляю закам'янілі думки, заскорузлі поняття, здерев'янілу совість… Я займався передовсім дробленням цього матеріалу.

– Боже, як розумно сказано! – вигукнув Шпатько. – Геніально! Я п'ю за геніїв, які зібралися за цим столом, – усі мудрі, всі незвичайні, один лише Шпатько дурний, – він схопився з-за столу, музиканти награвали все ту ж сумну єврейську мелодію, Шпатько гаркнув на них: – Та перестаньте вити, я заспіваю веселішої: жидо-ок парши-ивий ко-оло хати… Гей ти, сумний поете, – змахнув рукою до Карманського, – чого так вцірився на панну, та вона краще в бордель піде, ніж з тобою, слинявим… Ох, які ви всі тут учені, тільки Шпатько – анальфабет!

Ми спостерігали, ніхто не знав, як повестися з п'яним, адже за столом сидів Франко… Поет підвівся і, багровіючи від обурення, проказав:

– Ви… у вас є хоч на макове зерно чогось святого?!

– А я не з вами розмовляю, – прошипів Шпатько, нахилившись над столом. – Чого ви всюди лізете із своїми проповідями й настановами? Гей, друзі, славні молодомузівці, та пора вже кінчати з диктатурою Франка!