Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Dziękuję panu za wspaniały dramat.[58]

– То пані – полька? – здивувався Франко. – Звідки ви взялися? Така чиста українська вимова…

– Мене пан, Яцків заангажував. Я працюю в театрі Павліковського. Кілька років тому переїхала з Кракова.

– От бачите, – промовив Франко більше до себе, ніж до нас. – А цісар проголошує: «Мої народи чужі один одному, я їх перемішую, і з тої взаємної ненависті народжується порядок». Бреше татунцьо. Русина й поляка точить один і той самий черв'як, тож не сваритися нам треба за те, що одного мама навчила говорити по-руськи, а другого по-польськи, а йти разом до спільного добра… Ви чудово грали, пані Вандо, а для мене ще цінніше те, що захотіли грати в українській виставі… Та чого ми стоїмо, можемо зайти в буфет на склянку чаю…

Ми спускалися вниз рипучими сходами, я помітив, як Франко тримається за дерев'яне вичовгане поруччя лише мізинним і вказівним пальцями, середні були чомусь зігнуті, немов схоплені судомою; я з тривогою поглядав на Франка: був він зсутулений, немічний, а йому тільки-но минуло п'ятдесят. Що це з ним діється?

З буфетного залу долинала тиха музика – виконувалась тужлива єврейська мелодія на скрипці під акомпанемент клавесина.

У залі за довгим дубовим столом сиділо троє молодих чоловіків; побачивши Франка, двоє підвелися, уклонились, а один із закрученими по-шляхетськи вусами, брюнет у цвікерах, дивився на музикантів, помахував, ніби диригуючи, пальцем, його обличчя морщилось від невдоволених гримас, він то слухав, то затуляв руками вуха і весь час повторював:

– Варвари, варвари! Хіба так можна?

Франкові випало сісти біля нього, і аж тоді маестро у цвікерах спохопився.

– Вибачте, пане доктор, я вас не побачив… Але ж вони безбожно фальшують!

– Дайте спокій, пане Людкевич, – узяв його за лікоть Франко. – Хай собі грають. Вас не вдовольнили б навіть херувими й серафими. Ви вже повернулися з Відня? І навіщо вам ті студії?

– Не кажіть так, пане Франко, музику ще ніхто не опанував по-справжньому. То – океан… Я вчуся у професора Штутгардта, дуже багато беру в нього.

– Ти б розказав панові докторові про своє знайомство з тим професором, – біля Людкевича сидів Карманський і побожно дивився на Франка.

– То пусте, ґрунт – що вчуся… Та було, було… – Людкевич, видно, мав-таки охоту розповісти про віденську пригоду. – Відрекомендувався я професорові й подав йому партитуру своїх творів, була серед них і перша частина кантати «Кавказ». Професор подивився, погумкотів, глянув на мене поблажливо й каже: «Ви анальфабет, контрапункту навіть не нюхали». – «Як можете таке говорити? – обурився я. – В моєму краю мене вважають неабияким музиком». – «То вертайтеся у свій край… А втім, залишіть мені партитуру і прийдіть завтра». На другий день він назвав мене феноменом… Михаиле, Михаиле, – обірвав Людкевич розповідь, – та не пакуй так торта, то ж не хліб!

– Якби ти три години побув Миколою Задорожним, то з'їв би пса, – відказав незворушно Яцків, уминаючи торт. – Це ж не віршики про кохання, а сумна людська доля.

Карманський почервонів, окуляри запітніли, він зняв їх і став невинно беззахисний, як дитина, осліплена світлом.

– Ти, Михаиле, чиниш з себе Мефістофеля, а вигулькує з тебе простак… Пане Франко, не подумайте, що ми сваримося – це для розрядки перед серйозною розмовою.

– Та хіба я не бачу… – Франко узяв склянку з чаєм лівою рукою, праву заховав під стіл – Яцків і це запримітив. – Я давно хотів вам порадити, пане Карманський… якщо вже нагадали про серйозну розмову: ви досконало знаєте по-італійськи, візьміться за переклад Данте…

– «Божественної комедії»? Для кого?

– То вам тільки так здається, що нема для кого. Чей не закінчиться світ разом з нами… Нині наш мужик хоче такої книжки, щоб там були записані його права, але як колись її таки дістане, то відразу захоче поживи для свого духа. Внуки нинішніх неписьменних мужиків вам подякували б.