Розділ «Четвертий вимір»

– Ти їздила до Києва, Нано, – Гулак переступив межу мовчанки. – Як виглядає мама?

Нана полегшено зітхнула… Батоно Ніколо, ви такі розумні й добрі, ви сьогодні після вистави підійдете до неї… Вона гратиме в Тобілевичевій «Безталанній» Явдоху, хазяйку на вечорницях. Їй, як бачите, не вдалося зіграти свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію, вона втратила час при дочці й при чоловікові, а все-таки захопила хоч краєчок того місця, яке належалося їй повністю; так склалися долі і в неї, і у вас – вам обом дісталися тільки крихти… Можливо, ви були б найпершим вченим, а мама пожинала б славу, подібну до слави Заньковецької… Чи ж можуть ворогувати між собою покривджені?

Згадалося йому дерево, що росло в грузинському темному дворі: воно звузлуватилося, шукаючи виходу до сонця, вперлося колінцем у мур, пробило розтрухлявілу веранду…

– Камінь, який котиться, мохом не обростає, – усміхнулася Нана вітчимові, вдячна йому за те, що спитав про маму. – Матуся ще тримається.

– Яким чином вона потрапила до такої славетної трупи? – запитав Гулак, а Нана прислухалася, що в нього зараз говорить: заздрість чи гордість? – У такий театр! – повторив Микола Іванович, і Нана вдруге легко зітхнула: вітчим глибоко в душі пишається Терезою!

– Це сталося дуже просто, батоно Ніколо. Мама запитувала в Костомарова про театр на Україні, і він порекомендував звернутися листом до Михайла Старицького, який очолював тоді в Києві «Перший музично-драматичний гурток», аматорський, – мовляв, так і так, грала ще в театрі Яценка… Відповідь прийшла доволі швидко. 1882 року Старицький і Кропивницький домоглися в губернатора дозволу на відкриття українського професійного театру – набирали акторів. А потім мама переходила з трупи в трупу – за Марією Заньковецькою. Писала мені: вчиться у неї майстерності. Та я інше знаю: їй необхідно стояти в тіні великої слави, щоб весь час терзати себе думкою і винагороджувати себе нею: ким я стала б, якби інакше склалася у мене доля.

– Як жалюгідно… – проказав тихо Гулак.

– А ви, батоно Ніколо, а ви! – враз заярілася Нана і стишилась. – Хіба ви не ходите все життя в тіні… я не так висловилася… у світловому полі генія Шевченка – хочете того чи не хочете? Якби Тарас Григорович не був вашим другом, хіба аж так цікавились би вами Церетелі, Чавчавадзе, Ахундов? А якби Шевченко не був причетний до Братства, хіба воно мало б аж такий розголос? Не гнівайтесь, я правду мовлю, хоч зовсім не применшую вашої власної ваги… Та як колись писатимуть про вас – то як про людину з оточення Шевченка. Така доля… Але скажіть, чи ж то так мало – увійти в історію у ролі чесного друга генія?

– Ти правду мовиш, – спокійно відказав Гулак.

Театр на Головінському проспекті оточила поліція, стримуючи натовп: ім'я Марії Заньковецької, на бенефісі якої ставили нині п'єсу Івана Тобілевича «Безталанна», передавалося з уст в уста – кожен хотів бачити гру знаменитої артистки.

Микола Іванович і Нана зайняли місця у ложі першого ярусу – квитки для них залишила Тереза в батоні Іраклія. Нана терпляче чекала початку – в першій дії виступає її мати; завіса нарешті піднялася… З перших реплік акторів полилася у залу чиста полтавська мова; Микола Іванович весь напружився, слухаючи: це була мова його дитинства і юності, нею він не користувався вже півстоліття, а п'ятнадцять років навіть не чув… Яке диво, як урочисто звучить вона, Гулак пошепки повторює за акторами слова, це йому важко вдається, врешті він втомлюється – та й навіщо пригадувати: йому сповнилося сімдесят п'ять…

На сцену виходить хазяйка вечорниць Явдоха – його Тереза; Гулак вдивляється і не впізнає її обличчя, слухає і не впізнає її голосу. Грає Явдоху незнайома артистка; Нана витирає сльози радості; чужа артистка грає пристойно, і Миколі Івановичу відлягає на серці: зустрічі не відбудеться, немає більше Терези.

А потім на сцені почало відбуватися дивне дійство, власне, не дійство, а найсправжнісінька життєва драма: Господи, і це Полтавщина – весь світ наповнився полтавським степом, і життям, і мовою, наче й не було того безмірно довгого півстоліття; перед очима – сільська парубоцька ватага, така знайома своєю буйністю, і співи, і жарти, і суперечка за красуню Варку і любов тихої ніжної Софії – її щастя, душевний біль і трагедія…

Це неймовірно: Софія-Заньковецька своєю грою заперечує театр – бо ж нема гри, є життя, у всій своїй правдивості; заворожений зал раз у раз спалахує оплесками – і тільки тоді свідомість сприймає театральну умовність, і не віриться Гулакові, який покинув Україну на світанку її пробудження, у такий високий злет народного духу.

– Слава тобі, Господи, що уздрів, – прошепотів, коли вистава закінчилася і зала шаленіла від захоплення. Він хотів тихенько вибратися з ложі, та на сцену до акторів, які кланялися публіці, вийшов схожий на пророка бородатий чоловік, він підвів голову і заговорив – забилося радісно Гулакове серце: він ще раз побачив Акакія Церетелі.

– Тільки великий народ, – пролунав голос поета, – міг виростити таку велику актрису. Якби усі країни світу мали подібних митців, світ був би щасливий. Ви зуміли, Маріє, зрозуміти биття кожного серця і жити муками інших. Спасибі вам від грузинського народу!

Тоді на сцену вибігли молоді грузинські хлопці, підняли на руки Заньковецьку і понесли помостом над оркестровою ямою через усю залу до виходу.

Гулак побачив її зблизька.

«Щасливий я, – подумав. – Ніхто з моїх побратимів не діждався побачити духовне воскресіння нашого народу. Я прожив найдовше. Це винагорода за все… щедра, велика винагорода».

Він тихо підвівся. Нана в самозабутті плескала в долоні й вигукувала «браво!», зараз вона піде за куліси до матері. Микола Іванович якусь мить вагався – йти чи не йти з Наною? Йому хотілося побачити Акакія Церетелі. А втім – навіщо? Гулак давно вже ступив у минуле, і коли щось залишилося по ньому – то пам'ять. Не варто з'являтися привидом з того світу… Він зараз вибереться з театру і знайомими вулицями, провулками, не відриваючи очей від піднебесного, засіяного світлами Авлабару, попри храм Сіоні, через Мейдан, поминаючи сірчані лазні і увінчаний мінаретом Сейдабад, пройде востаннє рідним Тифлісом – до будинку батоні Іраклія.