– Іди, синку, іди з Богом! – відказав старий. – Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує Божа воля.
– Побачите ще на весіллі, – потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.
– Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! – просив. – Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.
Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.
– Благословлю тебе, синочку, – промовив розжалобленим голосом, – благословлю з усім добром і щастям – а не забудь свого діда…
– Не забуду, татку!
І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його – як називав себе – старий дід.
От був ще.
Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком…
. . . .Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосклоном.
* * *Минула вже перша весна, пишаються вже ліси, гори в ясній новій зелені – настає літо.
Вже четверта неділя, як виїжджає Гриць на своїм чорнім густогривім коні в ліс за Туркинею і не діждеться її. З надією виїжджає, з сумом вертає. Може, засватали її м’ясницями, думає часом неспокійно, а може, і віддала мати десь далеко звідси, а він нічого не знає, від нікого про неї не чує, – ніхто нічого не каже.
В його серці розігралася туга. Туга широкою струєю, і як вже ніхто інший про те не знає, то чорний кінь його один певно знає. Вижидаючи її отут лісом нетерпливо, він іноді і годину стоїть, спертий на нім, задумавшись або виспівуючи тужливу пісню, або знов надслухуючи шелесту, що заповідав би її присутність у лісі, або виграває на сопілці. А вкінці, знетерпеливившись, сідає на нього і жене скорим кроком куди-небудь на розраду, а бодай до щебетливої, слухняної синьоокої Настки, котра відтак все лагодить. Так і нині.
Спершися на свого чорногривого друга, він дивиться острим оком, мов яструб, на ту білу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого лісу хилком проти нього.
«Прийде вона?» – думає.
Не знати.
А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а її ще нема.
Вже всіх яструбів, що плавали чистим воздухом, перечислив, темний яр, що ним гнав шумливий потік, змірив вздовж і вшир своїм оком, виповнив тужливими думками, а вона й нині не прийшла.
«В ліс весною прийдеш?» – питав її тоді зимою.
«В ліс весною прийду».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Людина (збірник)» автора Кобилянська О.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«В неділю рано зілля копала…» Повість“ на сторінці 62. Приємного читання.