Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Може, й буду колись багатирем, – обізвався Гриць, – не знаю. Кажуть, багатству чорнобривої в нашім селі рівні нема, тому хто знає, чи за мене дадуть.

Старий зачудувався.

– Чим вона найбільше багата? – спитав.

Гриць видивився на нього.

– Чим? – а по хвилі розсміявся. – Чорними бровами… – відповів.

– Ой, як та чарівниця? – спитав.

– Чарівниця, діду.

– Стережися, сину… Чорні брови мають силу.

– Кажуть – мають, – обзивається Гриць і знов сміється. – Та я її не боюся, коби лиш за мене дала її мати…

– Чарівницям, кажуть, – пояснює далі поважно дід, – треба всю свою силу віддавати, інакше вони беруть верх над чоловіками; бодай в нас, циганів, стережуться їх.

– Я один не боюся їх – і все буду робити, як схочу. Грицеві не доросла жодна… зрештою і біляву маю… Не їм я піддамся, а вони… мені. – З тими словами став крутити вус і, ніби усміхаючись, чомусь чимраз більше поважнів.

Мов перед двадцятьма роками, коли Андронаті стояв з білим внуком на руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату багатиря, і не находив її, так, здавалося, глядів тепер сам Гриць надармо понад ліси і гори, ніби роззираючись за своєю долею, що мала йому прибути від одної з дівчат.

Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.

Гриць спинився.

– Се на смерть? – спитав старець.

– Не знаю. Мабуть… – відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче.

Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.

Гриць спинився на хвилину.

– Я лишу тебе, синку, верну в долину. Не годен, дальше.

– Ідіть, – відповів Гриць, – я спішуся… бо мене в полонині ждуть.