Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Зимою перед роком, – розказував, – переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, – він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що Господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.

– В чім? – спитав Гриць.

А от се трудно означити старому дідові… Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч і старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі… потім… нехай би й зараз помер. От що!

Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.

– Тебе, синку, я оце третій раз бачу, – об’яснив далі старець молодому. – Ти, мабуть, не маєш родичів?

– Кажуть, «ні», – відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.

– Але тобі добре? – допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово «добре» перейшло уста молодого.

– Та добре, – чує знов коротку відповідь.

– В багачів живеш?

– Та ніби в багачів. Їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували… – і, не докінчивши думку, вмовк.

– А чого недостає тобі ще? – питається старець і усміхається. – Любки?

Гриць махнув рукою.

– Є, – каже, – їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.

– А багачки? – розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.

– Та – ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, Бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От… – і махнув при тім слові зневажливо рукою, – всі вони однакові.

– Що? – питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.

– З того всього я пішов би в світ! – каже.

– Куди? – аж крикнув старець.

– У світ.

– У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?