Розділ двадцять третій

– Ти… ти… – зашепотів він… – цс-с. – І оглянувся на кущ, що чорнів неподалік. Ще й присів і приглянувся проти води.

– Дурне мелеш… Хто тобі повірить?

– Архімандрит попросить гетьмана поклястися на Євангелії.

– Та ти тямиш, що молотиш. До архімандрита як до неба… Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такі мудрагелі в льохах гризли заліза. І знай: ти мені нічого не казав… Цур дурня… Забудь… То вищії помисли. Ми й справді кузьки.

– Ти не кузька, а блощиця, – скипів Ждан і крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку річки віяло холодом.

– Йди вже, – понуро, тихо мовив Тимко. – Проспися. Бо… Якщо мене візьмуть на квестію…

– За що тебе брати на квестію. Ти – нікчемний заєць. Скуби собі капусту.

Тимко опустив голову.

Ждан плюнув під ноги й почовгав по стежці вгору. Йому самому було страшно, й не знав, чи витримав би ті люті квестії, яких, правда, сам не бачив, але про які чував. Але ж, подумав, у світі є щось більше за власний страх. І навіть за життя. Якщо напружитися… Якщо зібрати воєдино волю – можна витримати. Від широкої, обплутаної корінням дерев стежки відбігали в боки інші. Ждан несамохіть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далі привела по широкій межі до новенької дерев’яної церкви. Липовий, котрий ще не потемнів, дашок блискотів проти місяця, як слюда. Церкву спорудили на місці старого церквища, ще й бур’янів довкола не викосили. За ними не видно було давніх настоятелів храму, могилок їхніх.

У хатині біля церкви, власне, у сторожці, доживав віку колишній дяк у абшиді Хома, двоюрідний брат седнівського дяка, звідки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожі один на одного, обидва не піднялися на вищі щаблі церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самі бідували. Нині в новій церкві новий дяк, а Хома справляв сторожівську службу. Перебивався він з ячмінної куті на воду: десь прочитає канон на ісход душі, комусь напише клопотання до полкового судді або й до гетьманської канцелярії. Дуже любив писати ті папери Хома Хом’як, тільки не любили їх читати в канцеляріях. І не любили самого дяка, може, через те й дочасно виперли з церкви.

У дяка Хоми потайно вчився далі грамоти Ждан.

У Хом’яка світилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, віконце. А тоді пригадав, що дяк ніколи не замикає хату, й прочинив двері. Хом’як сидів за столом, читав псалтир. Він його читає завжди, тільки вичитує з нього трохи не те, що вичитують інші. Прочитає главу, а далі сяде й замислиться, як то волові пролізти у вушко голки?! Чи віл так схуд, чи голка така велика, чи вушко роздимається…

Псалтир – єдина книжка в дяковій хаті і єдина коштовна річ. Все інше Хом’як давно поспродував та поміняв на борошно, квасолю, а то й на пугар горілки. Лишилась одна миска та один черепочок, дві ложки (одна для гостя), дерев’яний цебер з водою, порожні полиці і жердка, а на печі – кожух. У кожух Хом’як одягається взимку, кожухом укривається. Навіть віника немає в Хоминій хаті, й не метено там, мабуть, з рік. Хом’як нечесаний і невмитий, важкі сиво-чорні ковтюхи звисають йому на очі, й важка борода розтеклася по грудях, а сам великий і темний лицем. Ждан завжди думав про те, що дяк Хома давно покінчив рахунки зі світом і не боїться нічого. Через те й вирішив одкритися йому та запитати в нього поради.

Хом’як вислухав Жданову оповідь, дивився перед себе на важкі, чорні, покладені на Святе писання руки. Ждан скінчив, а дяк усе ще мовчав, не відриваючи погляду від рук. Виглянула із запілля миша – худа й довга, шаснула під піч. Либонь, вона тут вже не боялася нічого. Це чомусь і розвеселило, й утвердило в своїй думці Ждана. Але, йому в подив, Хом’як, і далі не повертаючи до нього голови, пробурмотів:

– Щасен чоловік, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законі держиться…

– А чому ви так кажете, дядьку? – крутонув шиєю Ждан.

– Обачно, бо… Як сказав Господь: ще півень не проспіває тричі…

– А хто може виказати?

– Отож я й запитую.

Жданові помертвіло в очах. Й не від страху за себе, не від натяку Хом’якового (хоч пам’ятав і розумів, яку небезпеку посіяв, виповівши Тимкові таємницю), а саме через те, що син людський виявився зовсім не такий, як він про нього думав. Напружував пам’ять, щось з неї виплутувалося, а тоді прорік: