Розділ двадцять третій

«І чого він такий непривітний? – думав Ждан. – Доскочив найвищої влади. Все в нього є… Скільки то користі можна зробити на такому уряді. Може, тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?..» Ждан заходив у глухий кут. Йому, неборакові, здавалося, що влада й дана для того, аби робити людям добро.

Все було готове до підпалу: тонкі кленові полінця, м’яка вівсяна солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок свічки лизнув її. Золоті відсвіти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями Ждановому обличчі, на зеленій кахлі, на кованій сріблом скрині.

Ждан відступив із п’ятисвічником до дверей. Не знав: йти йому чи чекати, коли гетьман почне читати далі. Він так і не навчився вгадувати гетьманові порухи, часто ступав ногою не в ті, що треба, сліди. Й знав, що гетьман це бачить, але не міг здогадатися, чому не проганяє. Щоправда, цей важкий вельможний чоловік не мрів ласкою ні до кого, й мало кому вдавалося відгадати бажання гетьмана, хоч усі летіли летом на один покив його пальця, гнулися до підлоги; лише він, Ждан, стояв прямо, не гнувся й не хилився, і гетьман терпів його. А може, свічкар і гетьмана впевнив, що має стояти прямо, як свічка.

Гетьман важко підвівся з фотеля, взяв аркуш і пішов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папір спалахнув у одну мить. Вогненна сила аж підняла білий аркуш угору, а впав він донизу, на попіл, червоним сувійчиком. Ждан у першу мить нестямився з подиву. Далі йому спершу стало холодно, а потім душно, зяпав відкритим ротом, і гарячий дух переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить – тільки на мить – спробував обдурити себе розгадом: такі листи треба спалювати, аби не розкрилася таємниця. Одначе одразу ж і відкинув ту думку: зовсім не така це таємниця, щоб її ховати од генеральної старшини. Гетьман усі листи оддає до таємної канцелярії.

Гетьман важко підвівся з фотеля, взяв аркуш і пішов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папір спалахнув у одну мить.

Розгад був один.

Уже потім Ждан довідався, що й з гінцем, який привіз його, сталася лиха приключка: заснув у надмір натопленій хаті, в якій каглу у бовдурі хтось рано заткнув, так і помер неборака від чаду.

В першу мить Ждан поніс оцю таємницю, як відкопаний на злодійському обійсті скарб. Він поніс її, як справжню коштовність, яку можна повернути людям, адже це найбільша радість – подарувати іншим щось велике, раніше одібране в них, і тулив до серця, й горів, немов у лихоманці. І тільки згодом вона придушила його, як жорновий камінь. Відчував її огром, аж боліло серце.

Спускався вниз сходами, ніс у руках п’ятисвічник, і пливла по стіні легка тінь, що, здавалося, теж знала все й раділа разом з ним. Щось велике, не знане раніше заполонило Ждана, наповнило незвичайною відповідальністю, аж урочистістю. Він зрозумів: наступив момент, для якого жив, приспів час виправдати перед Богом власне існування на землі. Звершити діло праведне, хоч і небезпечне. Через те й праведне, що небезпечне.

Ніч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами місяць. Тихо пливла попід вербами ріка із золотою кладкою на той бік і срібними палями, густо повбиваними в воду. Кажуть, по тій кладці вночі ходить козак – кучерявий, рідкозубий Олійниченко Кузьма, а тоді перебігає на цей бік і ганяється за вертлявою, мов дзиґа, дикуватою Оришкою. Ганявся він за нею й за життя, а Оришка втікала від нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що приневолять батько та мати пов’язати засланих Кузьмою старостів рушниками (Кузьмі батько передавав олійницю і водяний млин) і вона у відчаї побіжить по цій доріжці на той бік Сейму, але добіжить тільки до глибу, а за нею й Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й ні.

Але таке буває після півночі. А зараз під вербами регочуть дівчата, і той сміх пругкою хвилею проходить по Жданові, лоскоче серце: Ждан рідкозубий, але у воду не побіжить. Одрубав отак у думці, а серце чомусь стислося, й він зупинився. А тоді думка-таїна прогнала всі інші думки.

І він покликав:

– Тимку! Ходи сюди!

– Йди ти.

– Ні, ти! Маю справу.

Підійшов Тимко – високий, гарний парубок у китайчатім жупані, місяць вигравав на його обличчі, й було воно мужнє, гордовите. Тимка люблять дівчата. Тимко – Жданів товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий як бубон, Ждан смалив халявки до найгарніших дівчат. Власне, халявок не смалив – тільки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, і всі батуринські красуні по черзі снилися йому ночами. Він знав, що незугарний, знав, що бідний і що жодна з тих дівчат не піде з ним до вінця, й переживав страшенно, й не міг нічого з собою вдіяти. Отак і закохався у високу станом, русокосу Вівдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вівдя красива, що вже знала собі ціну, а що вже правила за ту ціну… парубки глухої ночі й на кладовище ходили по її забаганці, і в чужі садки лазили, і вкинули соцького в річку, а їй все було мало. Й кривавили один одному пики, і провалювали голови, а вона заливалася сміхом, й кожного вечора проводжав її інший парубок. Одного разу, на зло всій паруботі, забаглося Вівді, щоб її провів додому Ждан.

Отоді й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вівдю кілька вечорів суспіль. Але по тому Вівдю почав проводжати Кирик, а далі Махтей, а далі несподівано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. І запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповідали один одному всі, які мали, таємниці, й Тимко пристав на Жданів замір тікати разом на Січ. Спочатку пристав, а потім чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе.

– Чого біжиш, як з пожежі?

– Тимку, ходи ближче… Я тобі скажу таке… Розумієш, я припадком прочитав московського листа у гетьманській світлиці. У листі вказано, аби дали запорожцям хлібного й порохового перевозів, аби гетьман послав на Січ і свої обози. А турок збирається йти війною і на нас, і на Москву… А гетьман того листа не показав нікому й спалив у грубці. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемінити свій намір…

Навіть при місячному світлі було видно, як поблід Тимко. Обличчя його перекосилося, нижня губа одвисла.