Розділ дев’ятнадцятий

– В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, – тільки й сказав.

– То не він наслав на Різдво на вас турків і татар? – запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.

– Гадка є така, але… Н-не він, – мовив Смолка.

– Наробили хрусту. – На великій вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.

– Ми їх скурали, а не вони нас, – твердо сказав Сірко. – Хоч потуга була велика.

– А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.

Сірко глибоко втягнув у себе повітря:

– Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.

Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.

– Не тут запахло, в Батурині, – заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиворакша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.

– Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.

– То ти нас із ляхами рівняєш! – закричав Черняченко, в такий спосіб виливаючи свій недавній страх, а також злість за провал перетрактацій, за марність далекої подорожі й за майбутню нагінку од гетьмана, його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щілини, а її не було.

– Ви самі порівнялися з ними панством. Такі самі порядки заводите, як і шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похід на Крим…

– Купно! Під чиєю хоругвою?

– Під двома.

«А ось тобі», – проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.

– Що ж, приневолити вас не можу, – зітхнув Сірко. – Знову підемо з донцями.

– Цар указав…

– Та що ви всі під царя лізете, – сплюнув на долівку кошовий, – цар та цар. Він своєї користі пильнує.

Черняченко Сірка вже не слухав. Бачив, що всі повіддя обірвано, усі сильця розплутано, залишилося одне. Запорожців – троє, а сердюків – десятеро. Він аж затремтів од тієї думки, й дрож почав його бити такий, що того не міг приховати. А що, як привезти вар’ята в мішку – і всій справі кінець? Або й… По дорозі можна той мішок загубити в глибоких снігах. Посольська душа тріпотіла, Черняченко аж упрів, у куточках міцно стулених губів виступила піна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. І той зрозумів усе. Підвівся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помітив ті позирки.