Розділ дев’ятнадцятий

– А чим ми гірші? – блиснув очима Оська. – Приїхали майже всі полковники, і вся генеральна старшина з’їхалася…

Ще довго ходили околясом.

Врешті Черняченко мовив:

– Нам би, пане кошовий, погомоніти око в око.

Сірко сидів на лаві незворушно, навіть бровою не поворухнув.

– Либонь, ти козацьку регулу знаєш…

– Знаю то знаю…

– Не маю права вести перемови в таїні од козаків.

Черняченкові одвисла нижня губа, він бринькав по ній пальцями, розмірковуючи, як йому повестися далі. Самойлович уповноважував його до таємної розмови. «Обіцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Січі, й інші слободи та міста обіцяй, там видно буде. Свинцю і пороху також, і хлібного довозу…» Обіцяй, аби Січ визнала його над собою. В цю мить майже ненавидів гетьмана, хоч був усім зобов’язаний тільки йому. Легко варнякати отамо в Батурині, приїхав би хоч раз в оці нетрі. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченкові доводиться пірнати у вершу. Гнівався на Сірка й нервувався, бо не було іншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зітхнув:

– Не горнеться Січ до гетьмана, не горнеться.

Сірко зітхнув теж, удавано чи насправжки:

– Не горнеться гетьман до Січі, не горнеться.

– Та то ж гетьман!

– А то – Січ. Скільки Самойлович гетьманом?

– Три роки.

– А Січі – триста.

Не знав, скільки насправді літ стоїть Запорозька Січ, мовив, бо гарна цифра і в пам’яті людській Січ безсмертна.

– Підгорнулася б Січ під гетьманські штандарти, – правив своє Черняченко, – їй би вигода, а Україні слава. Згадай-бо гетьманів, визнаних на Запорогах і по всій Україні.

– Це ти на Іванця Брюховецького натякаєш? – удав наївного Сірко. – Так він запродав Україну за боярство і князівство. Всю суспіль запродав, купно з боярами і воєводами почав обдирати рідну землю. І люди зненавиділи Іванця і його бояр, а він потім і бояр зрадив, бо гніву народного злякався…

– Не на Іванця, а на Хмеля, – з серцем мовив Черняченко.